Вітри сподівань - Володимир Кільченський

До табору дісталися вже пополудні, і Санько відразу повів полоненого до сотника.

— Тримайте, пане сотнику! Угорський піхотинець, сумирний та охайний! — весело доповів Гунті десятник, побачивши того побіля намету.

— Добре, звільни руки бранцю. Негоже з ним так, якщо він не норовистий! — наказовим тоном мовив сотник і обійняв Санька за плечі, дякуючи за «язика».

Почали його розпитувати, але цей полонений не міг втямити нічого, і Санько, пригадавши, що Ілько розуміється по-угорському, подався за Титикалом. Прибігли вдвох, і Ілько почав повторювати питання, які ставив Назар. Коли вже дізналися, що це таки найманці-угорці та скільки їх, полоненого відвели до полковника.

Наступного дня десятка Голоти супроводжувала сотника, хорунжого та писаря до Гадяцького полку, який на той час очолював полковник Бурляй. Санько, прочувши, що він побачить знайомого йому по Січі полковника, зрадів усією душею. Це був герой-богатир походів морем, на Кафу,[110] Трапезонт, Синоп та до самого Царграда.

Старшина в супроводі десятки на вимогу сотника прямувала до Гадяцького полку попереду козацьких шанців. Добре було видно фортецю, містечко, а перед ними князь Вишневецький облаштував укріплену лінію з валами, шанцями та редутами, обставленими з трьох боків фашинами,[111] набитими важкою глиною. У глибині захисної лінії виднілося декілька наглядових веж, на яких можна було розгледіти постаті дозорців. Раптом з козацького табору та неподалік татарського на поле вискочило десятків зо два вершників і почали носитися перед шанцями ворога.

— От дідьки, викликають ляхів на двобої… Та чия візьме?! — схвально вигукнув Гунта і зупинився погледіти, а що з того вийде.

Поляки — умільці у двобоях, і незабаром на полі з’явилося з десяток польських лицарів. Ті козаки і татари, кому не дісталося супротивника, спішились побіля своїх шанців і поглядали на церемонію підготовки до поєдинків. Шаргородці опинилися поміж татарським і козацьким таборами, тому добре все бачили. Татари повилазили на коней, а дехто піхом подався в поле, щоби на власні очі побачити перемогу над невірними ханського богатиря Тренета. Вони несамовито волали, коли при перших сутичках польські гусари були зарубані спритними татарами. З боку татар і ляхів залишилося по одному вершнику. Санько, перекрикуючи гамір татарських уболівальників за свого, мовив:

— Шкода ляхів, не зламали татар. Тепер вони вважатимуть себе непереможними, тьху!

А на полі все ще тривав поєдинок, таки їхній Тренет стрів собі сильного ляського драгуна. Двоє вершників, поламавши списи, вже не раз сходилися на шаблях, і кожного разу ніхто з них не був уражений. Санько, звичайно, в душі вболівав за того ляха, що не піддавався татарському богатиреві. Ось вони знову зійшлися у двобої, ляскіт шаблі й меча долинав до Санька, бо на полі запала тиша. Враз одна і друга сторони зрозуміли, що так довго тривати не може, вороги зійшлися битися до загину. Драбанти[112] двох лицарів то ставали на дибки, б’ючи копитами в груди один одному, то кусали за шию. Їхні гриви були забризкані білою піною, яка вилітала з пащ, неначе від морської хвилі, доносився уже не ляскіт зброї, а скрегіт меча та шаблі. Санько тільки зараз уявив, яка шалена сила у двох протиборців та залізна воля знищити ненависного ворога будь-якою ціною. На місці герців творилося щось неймовірне: два вороги почали кружляти у шаленому танці, меч і шабля блищали над їхніми головами, немов зловісні блискавки перед кінцем світу. Розтріпані гриви коней, шматки одягу, що тріпотіли на вершниках, довершували це страшне видовище, і звідси вже ввижалося, що від коней і людей цебенять цівки крові.

Протиборці почали волати, кожен, мабуть, благав свого Бога про допомогу, бо людські сили вже вичерпувалися. Зіркі очі Санька запримітили, як меч ляха, зблиснувши на сонці, закрутив півколо і скрива поцілив татарського богатиря по незахищеному боці. «Алла Ілляха», — почувся передсмертний крик Тренета, і він кулем звалився з коня та повис на стременах. Кінь все ще не міг зупинитися і метляв його по землі, орошаючи її кров’ю свого володаря. Лях на мить схилив голову та приклав меча до грудей, віддаючи шану загиблому, і поскакав до своїх, тримаючи поставу лицаря. Над полем поєдинку панувала тиша, а коли польський лицар наблизився до своєї захисної лінії, звідтіля почувся тисячоголосий крик, а через мить ляхи вже співали величезним безладним хором, прославляючи Річ Посполиту.

На поле вибігли ханські ратники, одягнені в однаковий чорний одяг та в смушкові шапки, прикрашені хутровою облямівкою. Швидко поклали тіло на великий полог, який був закріпленим за одним із коней, і піший татарин повів цього коня. Тіло Тренета волочилося по землі, підстрибуючи на нерівностях, і здалеку здавалося, що богатир силкується підвестися на ноги, але якась сила заважає йому це зробити. Скорботна процесія закінчила свою ходу побіля величезного білого шатра хана, і коли хан схилив голову над убієнним, склавши долоні докупи, в татарському стані обізвався мулла, супроводжуючи дух Тренета в обителі Аллаха.

Усіх привів до тями Назар Гунта, неголосно, але владно мовивши:

— Що, козаки, нажурилися? Нехай татари оплакують свого… Не за подяку словесну вони долали шляхи, ідучи нам на поміч…

Десятинці, скинувши з себе якусь тимчасову облуду, поспішили до Гадяцького полку, весело перемовляючись поміж собою.

Старшина шаргородської сотні