Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Під закінчення перемовин він частіше сміявся разом із шаргородцями, відпускаючи дотепні жарти. За його знаком джури подали у дерев’яних високих келихах мед, татарську бастурму. Шаргородці швидко осушили келихи і з шанобою почали відкланюватись.
По сходу сонця полк Бурляя вже стояв неподалік шаргородської сотні, і сотня Гунти повела полк в обхід фортеці на північ. Десятка Санька йшла попереду, а сотня шаргородців була авангардом Гадяцького полку. Переправились через річку Гнєзну, та, залишивши обоз на її лівому боці, військо почало пробиратися поміж численними байраками та озерцями. З боку захисту угорців не відчувалося ніякого занепокоєння, й козаки, обігнувши те саме озеро, на якому купались найманці, несподівано виринули перед самими шанцями угорських вояків.
Угорці встигли зробити декілька пострілів з нечисленних гармат та відповіли безладною рушничною стріляниною, коли козаки вже вдерлися в їхні окопи, і розпочалася рукопашна бійка. Найманці не витримали натиску і кинулись до ляського обозу, який стояв неподалік. Та не вдалося і тут закріпитися, вони пустилися утікати вслід обозникам, які мчалися, хто в чому, подалі звідси. Сотні козаків кинулись переслідувати розгублених вояків, а частина почала грабувати ляський обоз.
Здалеку було чути відгуки бою з другого боку ляської оборони. Там пішли на приступ татарські чамбули, і їхні переможні вигуки долітали навіть сюди, і в угорському таборі також запанували розгубленість та безпорадність. Так би й погнали ворогів до самої фортеці, якби напереріз війську, яке відступало, не кинувся князь Вишневецький зі своїми охоронцями. Вони зупиняли втікачів — де шаленими вигуками, а декого зарубували нещадно, щоб залякати інших. Неподалік від князя поміж піхотою лютував інженер Пршіємський, стріляючи в панікерів, і угорці почали отямлюватися та, присідаючи ланцюгами, палили по тих, хто наступав.
Козаки зазнали втрат і зупинилися зовсім, коли почулися вигуки: «Бурляя вбито! Відступаймо до шанців!» Позасідали в окопах угорців і почали відстрілюватись, але до князя Вишневецького надійшла підмога, і навальною атакою вони змусили козаків утікати далі до озера. На поміч полку Бурляя надійшли сотні Морозенка, і тепер ляхи з угорцями позадкували, ледве не пускаючись навтіки. Та Вишневецький особисто кинувся вперед, утягуючи за собою розгублених вояків, і вони притиснули сотні до озера, а на його березі козаки зазнали ще тяжчих втрат. Частина козаків кинулась в озеро і була розстріляна прицільним рушничним вогнем, а поранений Морозенко не зміг далі керувати битвою і покинув поле бою.
Санько під час наступу швидко узрів бойовий настрій угорців при появі гвардії Вишневецького і, наблизившись до Гунти, заблагав його не вириватися далеко вперед.
— Шаргородці! Гуртуймося навколо свого прапора! — крикнув він, і його наказ передали далі по шеренгах.
Прапороносець Юхим Хапатько розмахував в усі боки прапором синьо-червоного кольору, і сотенці поволі збиралися у щільні ряди. Коли гвардійці Вишневецького разом з угорцями вдарили по правому флангу наступаючих, шаргородці зустріли їх щільною рушничною пальбою. Не здали захоплені шанці і після смертельного поранення Бурляя, а десятка Санька кинулась на допомогу охоронцям полковника, і вони винесли його закривавлене тіло за озеро.
Повернувшись на місце битви, Санько вже бачив, що в перебігу битви фортуна схилилася в бік ворога, і єдине, чим вони могли допомогти, — прицільною пальбою убезпечити відступ своєї сотні. Гадяцький полк безладно відступав, залишаючи на полі битви важкопоранених та вбитих. Тільки за озером старшині вдалося створити оборонну лінію, й угорці та вишневці були зупинені. Своїм наступом з півночі міста Гадяцький полк поставленої мети не досяг, а ввечері дізналися, що сьогоднішній наступ татар з півдня також не досяг цілі — прорвати лінію спротиву ляського війська.
Шаргородці поверталися до табору, втративши вбитими більше десятка товаришів, легкопоранені йшли попереду сотні піхом, а позаду на возах везли покалічених земляків. Такої втрати шаргородці ще не зазнавали, і кожний ступав, опустивши голову, намагаючись відгадати винуватця згуби в їхній сотні. Єдине, що втішало Санька, — з його десятки ніхто не поклав голови у битві з угорцями та вишневцями, а декілька хлопців відбулися незначними подряпинами. Тільки не пофортунило в цьому бою найкращому воякові — Іллі Титикалу, вже під час відступу якась дурна куля влучила йому в ногу, і підбора на його чоботі як і не було. Довелося йому в прямому розумінні «кивати п’ятами», і тепер він сидів на возі, поглядаючи то на того покаліченого чобота, то на хлопців, які в повному мовчанні поспішали за возом. Цвєнтух був невдоволений Титикалом, йому не подобалося, що той, окрім поранених на возі, також примостився на задку воза, а коням треба тягнути. Цей їздовий Архип, замість Набоки, який нещодавно загинув, був ще занадто гонористий і не міг допетрати, що він не у звичайній десятці, а серед розвідників сотні.
Уже присмерком дісталися свого табору і заходилися чистити вогнепальну зброю та готувати ладівниці. У запасниках сотні на Титикала не знайшлося підходящої пари чобіт, і за вечерею він садів у якихось недоносках з розпоротими халявами. Після вечері Санько обійняв побратима і почав умовляти його викинути геть оті шкарбуни, які він натягнув на ноги.
— Ільку, не шкодуй ти за тими чобітьми, буде голова ціла — купимо тобі
