Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Той селянин Василь, узрівши, куди це діло йде і що запахло смаленим, кинувся бігти назустріч козакам, та його ніхто і не затримував. Козаки валили в першу чергу гармашів, а коли решта оговталась, їхні шаблі вже не одного підляшка заспокоїли навіки. Голота пліч-о-пліч з Титикалом уже підбиралися до гармат, коли з великої клуні вибігло більше десятка вояків зі списами й келепами в руках.

— Омеляне! Біжи, підпалюй якусь хижу, давай знак нашим — нехай виручають… А не встигнеш — не бачити нам Шаргорода!

Таранда, крутнувшись на місці, немов дзиґа, помчався до якихось клунь, звісно, не поласившись на сухі копиці сіна.

— Усі до гармат! Тримайте облогу! — заволав Голота, і вже через мить десятинці згуртувалися побіля гармат.

— Заряджай пістолі! Підпускайте! Бийте безпомильно! — кричав Санько.

Козаки сховалися в неглибоких шанцях ворожих гармашів і гарячково перезаряджали пістолі. Та у ляхів очолити напад на козаків не було кому, і вони, добігши на близьку відстань, зупинились, розгублено дивлячись на козацькі голови, що виглядали з шанців. Нарешті один із них несамовито заволав:

— Їх там мало!.. Поклепаємо усіх! До бою! — і першим побіг, тримаючи поперед себе списа.

Санько прицілився і всадив кулю сміливцю прямо в груди. Постріли решти десятинців, що дружно заляскотіли, також поклали на землю декількох з нападників. Та тих уже ніщо не могло зупинити, вони неслися вперед, розмахуючи в повітрі келепами та списами. Санько, вихопивши шаблю, вискочив з окопу навстріч хоробрим охоронцям панського маєтку.

Малодосвідчені вояки військової дружини пана Сірійського зблизились із козаками в рукопашній сутичці, і це нараз вирішило перевагу козаків. Шаргородці за одну мить понівечили половину вояків, а решта, побачивши таке страхіття, коли у їхніх товаришів миттєво відлітали голови, руки, заволали ще дужче і, покидавши примітивну зброю, кинулись урозтіч — хто куди. Деякі з переляку перестрибнули шанці, гармати й понеслися в поле, не озираючись та прибавляючи прудкості.

— Перезаряджай пістолі, а Ілля — готуй гармати… У них є ще й верхові, а наші коні далеко!

Ілля крикнув Санькові, аби той допоміг впоратися з гарматами. Добре натужившись, зуміли повернути їх у зворотний бік. Тепер Ілько з хлопцями виставляли дула в певному напрямку, звідки можуть от-от з’явитися ворожі верхові.

Неподалік маєткового току всі побачили клуби чорного диму, який величезними шматками стрімко тягнувся вгору, підсилюючи страхіття подій, які розгорнулися в маєтку. Почулися зазивні кличі й тупіт верхових. Голота стривожено дивився в бік, звідки повинна була з’явитися сторожова кіннота. Та замість трьох десятків верхових, як свідчив той Гуцало, перед ними з’явилося вдвічі, а то і втричі більше ворожих вершників.

— Готуйсь… Підпалюй! — заволав Титикало своїм новоспеченим гармашам, і через мить гармати одна за одною «плюнули» ядра прямо в гущу вершників, готових змести купку відважних козаків.

Знову почувся голос Титикала:

— Заряджайте хутчіше! Головня — не чухайся… Сип, сип… Укидай, пали!

Після першого залпового вогню, який зупинив запал атаки, Голота з вільними від заряджання гармат козаками пострілами з пістолів звалили з коней тих, хто вискочив з клубів диму і шарварку. З диму та пилу перед козаками вже з’явилися ті, хто залишився живий, але загубили коней і хоробро кинулися в рукопашну бійку. Санько встиг розрядити ще одного пістоля в першого нападника, а з другим зітнувся у двобої.

— Хлопці! Тісніше всі на мій голос! — кричав Голота, відбиваючи випади вправного ворожого фехтувальника.

Та гратися з ворогом не було часу, і Санько козацьким випадом знизу простягнув шаблю по ногах ворога. Той впав лицем уперед і заволав так, що всі на мить зупинилися, дивлячись у той бік, де тільки-но закінчився двобій. Пролунав урізнобіч ще один залп гармат, гуркіт гармат навів страх на нападників, які билися врукопаш, а позад них знову залунали болісні голоси поцілених ядрами. Голота кинувся на наступного ворога, а той, у якого на очах Санько поперебивав ноги його товаришу, недбало відмахувався шаблею, неначе від мух. Санько, зрозумівши, що цей уже не вояка, вдарив по голові плазом шаблі і зчепився з іншим, який завзято став до двобою. «Дідько б тебе вхопив, занадто добре відбивається… А як там мої? Їм ще важче!» — подумав Санько і хотів якнайшвидше закінчити й цей двобій.

Почувся голос когось із десятки:

— Десятнику! Деся… — і враз обірвався голос когось зі своїх.

Думка, що вороги переважають, ще більше розлютила Санька, і він, вимахуючи шаблею, другою рукою вихопив ножа і, зблизившись із ворогом, полоснув його по горлянці. Санько кинувся туди, звідки чувся крик про допомогу, і побачив, що побіля Титикала майже всі десятинці, а їх, немов мухи, обліпили нападальники. Не до жалю було в цей час десятнику, в якого на очах гинули його підопічні, він з диким ревом почав рубати по незахищених спинах та боках, внісши сум’яття у ворожі лави.

Неподалік пробивався Омелян, що уже сидів на коні з нагрудником, якого, звісно, захопив у ворога.

— Бийте їх, тримайтеся! Наші вже недалеко! — кричав Таранда, вправно орудуючи шаблею наліво й направо.

Та сили були надто нерівними, і побіля Іллі почали падати козаки — від удару списа чи довгої ляської шаблі. А Титикало могутніми ударами кришив ворожі тіла, несучи смерть ворогам у помсту за полеглих своїх товаришів.