Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Слава швидко досягає берегів Темзи і так само швидко покидає їх. У 1822 році все це велике місто поринало в спогади про Бонапарта: від знущань з Ніка англійці перейшли до ідіотичного схиляння перед ним. Книжкові крамниці кишіли мемуарами Бонапарта; бюст його стояв на всіх камінах, гравюри з його зображенням красувалися у вітринах усіх книгарень; колосальна статуя, створена Кановою, вінчала сходи в особняку герцога Веллінґтона. Невже не можна було відшукати іншого святилища для скутого Марса? У подібному обожнюванні більше пихатості воротаря, ніж гордості воїна. Генерале, ви зовсім не перемогли Наполеона при Ватерлоо, ви всього лише погнули останнє кільце в ланцюзі життя, яке розбилося не з вашої вини.
‹Депеші Шатобріана з Лондона; портрети англійських міністрів; самогубство англійського міністра закордонних справ лорда Лондондеррі; приготування до Веронського конгресу для обговорення ситуації в Іспанії›.
«Після Віденського та Аахенського конгресів європейські монархи кроку не могли ступити без конгресів: на них вони розважалися й перекроювали земну кулю».
Шатобріан просить міністра закордонних справ Монморансі послати його на Веронський конгрес, оскільки у нього є важливі міркування щодо Іспанії; отримавши ухильну відповідь, він звертається з тим самим проханням до Віллеля, тоді міністра фінансів; той, будучи у незлагоді з Монморансі, обіцяє свою підтримку і 27 серпня 1822 року присилає до Лондона повідомлення про те, що Шатобріан призначений одним з трьох повноважних представників Франції на Веронському конгресі›.
11Кінець старої Англії. – Шарлотта. – Міркування. – Я покидаю Лондон
Хоч би де я був, бурі переслідують мене. Разом з лордом Лондондеррі спустила дух стара Англія, що досі опиралася настанню нової доби. На зміну покійному міністрові прийшов пан Каннінґ, який з честолюбства говорив на трибуні мовою пропагандиста. Потім настала пора герцога Веллінґтона, консерватора-руйнівника: коли суспільство приречене, рука, покликана будувати, починає ламати. Лорд Ґрей, О’Коннел, усі ці творці руїн, по черзі доклали рук до краху старих установ. Парламентська реформа, звільнення Ірландії – всі ці нововведення, самі по собі чудові, у неспокійну епоху стали джерелами розпаду. Страх довершив біду: якби англійці не були такі налякані грізним майбутнім, вони могли б більш або менш успішно протистояти йому.
Чи варто було англійцям підбадьорювати наші останні розрухи? Ніщо не загрожувало їм, і вони могли спокійно займатися своїми внутрішніми чварами. Чи варто було Сент-Джеймському кабінету боятися відділення Ірландії? Ірландія – не що інше, як шлюпка, що йде на буксирі за англійським кораблем: переріжте мотузку, і шлюпка, залишившись на самоті, загубиться у хвилях. Сам лорд Ліверпуль мав похмурі передчуття. Одного разу я обідав у нього: вставши з-за столу, ми розмовляли коло вікна з видом на Темзу; нижче за течією в тумані і диму височіло громаддя міста. Я висловив господареві будинку своє захоплення міцністю англійської монархії, опертої на рівновагу свободи і влади. Поважний лорд простягнув руку у бік міста і промовив: «Що може бути міцного в цих величезних містах? Досить одного великого бунту в Лондоні, і все загине».
Зараз мені здається, ніби добігає кінця моя подорож Англією, подібна до тієї, яку я здійснив колись руїнами Афін, Єрусалима, Мемфіса і Карфагена. Оглядаючи історію Альбіону, згадуючи славнозвісних людей, яких народила англійська земля, і бачачи, як усі вони один за одним йдуть у небуття, я переживаю сумне сум’яття. Що сталося з тими блискучими й бурхливими епохами, коли на землі жили Шекспір і Мільтон, Генріх VIII і Єлизавета, Кромвель і Вільгельм, Пітт і Берк? Усе це в минулому; генії і нікчеми, ненависть і любов, розкіш і вбогість, гнобителі і пригноблені, кати і жертви, королі і народи, – все спить у тиші, все спочиває у праху. Який же жалюгідний наш талан, якщо така доля спостигає найяскравіших представників роду людського, і дух їхній, привид старих часів, ходить серед нащадків, позбавлений власного буття і несвідомий того, чи жив він коли-небудь!
Скільки разів протягом якоїсь сотні років Англію руйнували! Скільки революцій довелося їй пережити, поки настала пора найбільшої і найглибшої революції, дія якої триватиме і в майбутньому! Я бачив прославлений британський парламент у пору його розквіту: що станеться з ним? Я бачив Англію в пору, коли в ній панували старовинні звичаї і старовинне благоденство: самотні церкви з дзвіницями, сільські кладовища Ґрея, вузькі піщані стежки, луки, де пасуться корови, вересові зарості, де повно овець, парки, замки, міста, рідкісні ліси, рідкісні птахи і морський вітер – ось що таке стара Англія. Як сильне відрізнялася вона від Андалузії, де серед алое і пальм, у руїнах мавританського палацу, що навівають солодку млість, я зустрів стародавніх християн і юне кохання.
Quid dignum memorare tuis, Hispania, terris Vox humana valet? Як гідно оспівати твою, Іспаніє, землю Слову співця? [73]Як сильно відрізнялася Англія від Римської Кампанії, чиї чари нездоланно ваблять мене до себе; які несхожі були її хвилі на ті, що омивають мис, де Платон розмовляв з учнями, – Суніон, де я чув пісню коника, який марно благав Мінерву повернути йому вогнище присвяченого їй храму; але й така, оточена кораблями, вкрита стадами і сповнена шанобливого схиляння перед своїми славнозвісними людьми, Англія залишалася чарівною і грізною.
Нині над луками стелеться чорний дим заводів і фабрик, стежки перетворилися на залізничні колії, якими замість Мільтона і Шекспіра мандрують парові котли. Розсадники наук, Оксфорд і Кембрідж, порожніють: їхні безлюдні коледжі і готичні каплиці справляють гнітюче враження; у їхніх монастирях поряд із середньовічними надгробками спочивають у невідомості мармурові аннали стародавніх народів Греції – руїни під покровом руїн.
Цим пам’ятникам, приреченим на забуття, я присвячував свої дні, переживаючи весну, що знов повернулася до мене; я повторно прощався з юністю на тих самих берегах, де колись розлучився з нею: несподівано, подібна до
