Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Минули ті часи, коли ми танцювали під звуки, які добував зі своєї скрипки радник бретонського парламенту; тепер я насолоджувався грою оркестру під керуванням Колліне в Елмекській залі, де влаштовувалися публічні бали за сприяння найшляхетніших вест-ендських дам. То було місце зустрічі старих і молодих денді. Серед старих блищав переможець битви при Ватерлоо, чия слава була приманкою для дам, що танцювали кадриль; молодих очолював лорд Клемуїльям, який доводився, з чуток, сином герцогові де Рішельє. Він робив дивовижні речі: вирушав верхи до Річмонда й повертався в Елмекську залу, дорогою двічі впавши з коня. У нього була чудова манера вимовляти слова, що нагадувала Алківіада. У лондонському світі мода на слова, звороти та інтонації змінюється чи не з кожною новою сесією парламенту, тому порядна людина, яка ще півроку тому була певна, що вона знає англійську мову, раптом з подивом виявляє, що не знає її зовсім. У 1822 році денді належало мати вигляд нещасний і хворобливий; неодмінними атрибутами його вважалися: деяка недбалість у одязі, довгі нігті, недоглянута борідка, що виросла ніби сама собою, через забудькуватість скорботного мученика; пасмо волосся, розмаяне вітром, проникливий, піднесений, блукаючий і приречений погляд, губи, що кривляться від презирства до роду людського, байронічне серце, що знемагає від нудьги, сповнене огиди до світу і в пошуках розгадки буття.
Нині все змінилося: денді повинен триматися переможно, невимушено і зухвало; має ретельно стежити за своїм туалетом, носити вуса або борідку, підстрижену рівним півколом, немов «млинове жорно» королеви Єлизавети чи блискуча сонячна куля: хизуючись гордою і незалежною вдачею, він не знімає капелюха, розвалюється на диванах, простягає довгі ноги мало не в обличчя дамам, які обступають його, завмираючи від захоплення; якщо йому доводиться їхати верхи, він не розлучається з тростиною, яку тримає прямо, як свічку, і не звертає найменшої уваги на коня, що опинився під ним ніби через непорозуміння. Він має бути цілком здоровим і мати п’ять чи шість чарівних шанувальниць. Інші денді-радикали, що випереджають свій час, курять люльку.
Втім, і ці деталі напевно змінилися за той час, який пішов у мене на їх опис. Кажуть, що денді найостаннішого зразка зобов’язаний не знати, живий він чи мертвий, чи існує навколишній світ, чи є на світі жінки і чи треба вітатися з ближніми. Забавно порівняти нинішніх денді з модниками часу Генріха III. «Красунчики ці, – говорить автор «Острова гермафродитів», – красуються в оксамитових чепцях і на жіночий манір випускають з-під них свої довгі, завиті-перезавиті кучері, а крохмальні «млинові жорна» у них півфута завширшки – точнісінько таріль з головою Іоанна Хрестителя».
Простуючи до покоїв Генріха III, вони «так сильно вихляють усім тілом, головою і ногами, що, здається, ось-ось упадуть на землю… Таку ходу вважають вони найкращою».
Всі англійці божевільні за вдачею чи за звичкою.
Лорд Клемуїльям швидко вийшов із моди: я знову зустрів його у Вероні; він став англійським послом у Берліні, але, коли він прибув туди, мене там вже не було. Недовгий час ми йшли одним шляхом, утім, з різною швидкістю.
У Лондоні ніщо не сприяло такій удачі, як зухвалість, доказ чому – доля д’Орсе, брата герцогині де Гіш: він скакав чвалом по Гайд-парку, зневажав будь-які перешкоди, грав, безцеремонно окликав на «ти» знаменитих денді; нагородою йому був невимовний успіх, і, щоб довершити свій тріумф, він викрав цілу родину: батька, матір і дітей.
Модні леді залишали мене байдужими; а втім, одна з них, леді Гвідір, була чарівна: тоном і поводженням вона була схожа на француженку. У ту пору ще сяяла красою леді Джерсі. У неї я зустрічався з представниками опозиції. Леді Конінгхем також належала до опозиції, і сам король мав таємну схильність до своїх колишніх друзів. Серед дам, що опікувались Елмекською залою, не останнє місце займала дружина російського посла.
У графині Лівен траплялися досить смішні сутички з пані д’Осмон і Георгом IV. Славлячись рішучою вдачею і, з чуток, маючи велику ласку при дворі, вона дуже швидко стала вельми модною дамою. Її вважали дотепною, бо гадали, що її чоловік не такий; це неправда: пан Лівен був набагато розумніший за свою дружину. Пані Лівен – жінка з довгим неприємним обличчям, звичайна, нудна, недалека, яка не знала інших тем для розмови, окрім вульгарних політичних пліток; утім, вона абсолютно неосвічена і ховає бідність думок під зливою слів. Потрапивши в товариство людей видатних, вона замовкає; своїй нікчемності і безталанності вона надає вигляду нудьгуючої поблажливості, немов у неї є право нудьгувати; скинута ходом часу, але за звичкою звикла пхатися до чужих справ, неодмінна учасниця всіляких конгресів прибула з Верони до Парижа, щоб з дозволу поважних петербурзьких політиків познайомити французів із старою дитинністю старовинної дипломатії. Вона листується з багатьма приватними особами і, здається, розуміється на невдалих шлюбах. Наші новачки кинулися до її вітальні, щоб навчитися таємниць великого світу: вони звіряють пані Лівен свої таємниці, і її стараннями ці таємниці негайно перетворюються на неясні чутки. Міністри і ті, хто мріють стати ними, гордяться заступництвом дами, що мала честь бачити пана Меттерніха в ті години, коли велика людина, відпочиваючи від тягаря влади, рукодільничала. У Парижі з пані Лівен трапилася смішна історія. Поважний доктринер упав до ніг Омфали: «Кохана, ти згубила Трою».
День у Лондоні зазвичай проводили так: о шостій ранку треба було вирушити за місто на прогулянку і там поснідати: потім повернутися до Лондона для другого сніданку, потім перевдягнутися для прогулянки по Бонд-стріт чи Гайд-парку, потім знову перевдягнутися для обіду, що починався о пів на восьму, ще раз перевдягнутися для поїздки в оперу і, нарешті, опівночі перевдягнутися востаннє – для вечора або рауту. Казкове життя! як на мене, вже краще за галеру. Вищим шиком вважалося, прийшовши на бал у приватний будинок і не зумівши пройти до тісної вітальні, застрягти на сходах і там, у натовпі, зустрітися носом до носа з герцогом Сомерсетом – блаженство, яке одного разу випало мені на долю. Нове покоління англійців набагато легковажніше, ніж ми; побачивши show
