Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Я підкреслив останні слова, щоб звернути увагу читачів на це вражаюче пророцтво. Навіть сьогодні, коли мудреці пустилися берега й ніхто по слово далеко не ходить, ці республіканські ідеї, висловлені роялістом в епоху Реставрації, лунають сміливо. У тому, що стосується майбутнього, так звані прогресисти не винайшли зовсім нічого нового.

Мої останні статті надихнули всіх, аж до пана де Лафаєта, який на знак схвалення прислав мені листок лавра. Переконання мої, на великий подив тих, хто не вмів цього передбачати, вплинули на дуже різних людей, від книгопродавців, що прислали до мене депутацію, до членів палати, спочатку вкрай чужих моїм поглядам. Доказом може бути наведений нижче лист, у якому найдивнішим є підпис. Гідні уваги лише загальний зміст цього листа і зміни, що сталися з поглядами і становищем автора та адресата; інша річ – порівняння мене з Боссюе і Монтеск’є; такі компліменти наш брат письменник чує часто й густо, і означають вони рівно стільки ж, скільки уподібнення того чи іншого міністра Сюллі або Кольберу.

«Пане віконт,

Дозвольте мені долучитися до хору голосів, що висловлюють вам щире захоплення: я дуже давно переживаю це почуття, щоб утриматися від бажання поділитися ним з вами.

Велич Боссюе поєднується у вас із глибиною Монтеск’є: ви успадкували їх перо і їх геній. Статті ваші містять важливі уроки, необхідні будь-якому державному діячеві.

Ви ведете небувалу війну, і подвиги ваші нагадують могутнього полководця, прославленого в усьому світі. Хай будуть ваші перемоги довговічніші, ніж його: від них залежать долі батьківщини і людства.

Всі, хто, подібно до мене, сповідують принципи конституційної монархії, горді тим, що знайшли у вас великодушного провісника своїх переконань.

Прийміть, пане віконт, нові запевнення у моїй глибокій пошані.

Орас Себастіані.

Неділя, 30 жовтня».

Так у мить тріумфу схиляли переді мною голову друзі, вороги і суперники. Всі боягузи і честолюбці, котрі гадали, що зі мною покінчено, побачили, що з вихору сутички я виходжу осяяний світлом перемоги; то була моя друга війна в Іспанії; я узяв гору над усіма партіями всередині країни, як запанував над зовнішніми ворогами Франції. Тоді я обеззброїв пана фон Меттерніха і пана Каннінґа своїми донесеннями; тепер мені довелося ризикнути власною персоною.

‹Завдяки виступам Шатобріана уряду не вдається ухвалити закон про переслідування преси; у зв’язку з цим відбуваються маніфестації, в яких Шатобріан вбачає поганий знак для монархії; Віллель, голова міністерства, поводиться все більш деспотично і викликає в народі й парламентській опозиції все більшу ненависть; у зв’язку з наміром короля бути на параді Національної гвардії в квітні 1827 року Шатобріан пише йому листа, попереджаючи про те, що коли кабінет міністрів не піде у відставку, парад може закінчитися народними заворушеннями; Віллеля зустрічають на параді вигуками: «Геть!», у відповідь він пропонує розпустити паризьку національну гвардію, і король затверджує це рішення своїм ордонансом; загальне обурення приводить до падіння міністерства Віллеля 2 грудня 1827 року; формуючи нове міністерство, король висуває Шатобріана на посаду міністра флоту; сам Шатобріан, мріючи стерти завдану йому образу, згоден лише на посаду міністра закордонних справ, якої його колись незаслужено позбавили, але це місце вже зайняте, і Шатобріана з його згоди призначають послом до Рима›

Перш ніж змінити тему, я прошу дозволу повернутися назад і зняти з моєї душі тяжку ношу. Мені нелегко далася докладна розповідь про мій багаторічний розбрат з паном де Віллелем. Мене звинувачували в тому, що я сприяв краху законної монархії; мені слід розглянути цей докір і вирішити, наскільки він справедливий.

Події, що відбулися в той період, коли я був міністром, небайдужі для долі Франції: добро, яке я, можливо, зробив, зло, яке учинили мені, позначилися на долі всіх французів. За дивним і непоясненним збігом, за одним з тих таємних законів, які переплітають іноді великі долі з долями пересічними, Бурбони благоденствували, поки ставилися поблажливо до мене і прислухалися до моїх порад, що, втім, нітрохи не означає, ніби я услід за поетом бачу в своєму красномовстві «подаяння короні». Як тільки комусь треба було зламати очерет, що ріс біля підніжжя трону, царський вінець захитався, а незабаром упав з коронованої голови: часто, зірвавши травинку, ми завалюємо цілий будинок.

Хай кожен пояснює як хоче ці беззаперечні факти; якщо вони надають моїй політичній кар’єрі відносної цінності, якої вона сама по собі зовсім не має, то це зовсім не сповнює мене гордістю; я не почуваю мстивої радості тому, що випадок вписав моє короткоденне ім’я в літопис століть. Якою б строкатою вервечкою не змінювались події в моєму багатому на пригоди житті, куди б не закидала мене доля і з ким би не зводила, вдалині завжди маячив грізний і сумний фінал.

Мене запевняють, що коли над головою моєю згустилися хмари, то винен у цьому тільки я сам: аби помститись за те, що здавалось мені образою, я вніс усюди розлад, і розлад цей врешті-решт спричинився до краху монархії. Подивімося, чи правда це.

Пан де Віллель заявив, що не може керувати країною ні зі мною, ні без мене. У першому він помилявся, у другому мав рацію, бо в той час, коли він промовив ці слова, люди різних переконань підтримували мене.

Пан голова ради ніколи до ладу не розумів мене. Я був щиро прихильний до нього; я допоміг йому вперше увійти до складу міністерства, що доводять подячна записка пана герцога де Рішельє та інші наведені мною листи. Коли я був повноважним послом у Берліні, я подав у відставку негайно, як дізнався про відставку пана де Віллеля. Коли він повторно став міністром, його переконали, що я претендую на його місце. У мене цього і в думках не було. Я не належу до породи зухвалих сміливців, глухих до голосу обов’язку й розуму. Щиро кажучи, я зовсім не честолюбний; я вільний від цієї пристрасті, бо мною володіє пристрасть зовсім інша. Мені траплялося попросити пана де Віллеля подати королю яке-небудь важливе донесення, бо мені було приємніше побувати в готичній каплиці на вулиці Святого Юліана Ніщеброда, ніж сновигати палацовими коридорами; зумій пан де Віллель зрозуміти моє дитяче щиросердя