Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Пані Пренсто, сестра пана Деказа, була жінка люб’язна, скромна і добра; король був не проти одного чудового дня позалицятись до неї. Пана Деказа-батька я бачив якось у тронній залі; він був у парадному вбранні, при шпазі, з капелюхом під пахвою і, незважаючи на все це, не мав ніякого успіху.
Смерть герцога Беррійського довершила розлад між фаворитом і суспільством і прискорила його падіння. Я сказав, що він «посковзнувся на крові», – це зовсім не означає, боронь боже! що він винен у вбивстві; він просто впав у криваву калюжу, що утворилася після Лувелєвого удару.
6Мене виключають з числа міністрів без портфеля. – Я продаю бібліотеку і Вовчу долину
Я опирався арешту «Монархії згідно із Хартією», щоб освітити обдурену королівську владу і відстояти свободу думки та друку; я всією душею віддався нашим установам і зберігав їм вірність.
Брошуру свою я відстояв, але публікація її накликала на мене нові знегоди. Не встиг я ступити на політичну арену, як на мене обрушилася злива ударів; весь поранений, я задихався, мені було зле.
Дуже скоро ордонанс, скріплений підписом Рішельє, виключив мене з числа міністрів без портфеля і позбавив отриманого в Генті звання, що доти вважалося довічним; заразом у мене відібрали і належну міністрові без портфеля пенсію: рука, що пригріла Фуше, покарала мене.
Я тричі мав честь бути пограбованим на славу законної монархії: вперше, коли пішов за нащадками Святого Людовіка у вигнання, вдруге, коли заступився своїми творами за принципи пожалуваної монархії; втретє, коли промовчав і не висловився на користь фатального закону, що обговорювався під час воєнного тріумфу, яким Франція зобов’язана моїм зусиллям: іспанська кампанія повернула солдатам довіру до білого прапора, і, якби я залишився довше при владі, я знову розсунув би наші кордони до берегів Рейну.
Я не користолюбний і безтрепетно стерпів утрату міністерської платні: тепер я ходив вулицями пішки, а якщо день видавався дощовий, то, вирушаючи до палати перів, наймав фіакр. У цьому простонародному екіпажі, супроводжуваному простолюдом, що снував навколо, я повернувся у стан пролетарів, до якого й належу: мій фіакр підніс мене вище над королівську колісницю.
Мені довелося продати мою бібліотеку: пан Мерлен виставив її на аукціоні в залі Сильвестра, на вулиці Добрих хлоп’ят. Собі я залишив тільки маленький том Гомера: поля його зберігають начерки перекладів з грецької і замітки, написані моєю рукою. Дуже скоро мені довелося різати по-живому: я попросив у пана міністра внутрішніх справ дозволу розіграти в лотерею мій будинок в селі; квитки, числом дев’яносто і ціною по тисячі франків кожен, продавалися в конторі нотаріуса пана Дені. Роялісти не захотіли взяти участь у лотереї; три квитки купила герцогиня-вдова Орлеанська, четвертий придбав під чужим ім’ям мій друг пан Лене, міністр внутрішніх справ, який поставив свій підпис під ордонансом від 5 вересня і дав свою згоду на моє виключення з числа міністрів. Покупцям повернули гроші, але пан Лене відмовився забрати свою тисячу франків і попросив нотаріуса роздати її бідним.
Через деякий час мій маєток було продано з молотка на площі Шатле, там, де розпродають зазвичай меблі небагатих боржників. Мені важко далося розставання з Вовчою долиною: я прив’язався до дерев, посаджених і вирослих, можна сказати, за моєї пам’яті. Початкова ціна дорівнювала 50 000 франкам; пан віконт де Монморансі був єдиним, хто наважився запропонувати на сто франків більше: «Долина» дісталася йому. Він прожив кілька років у моєму відлюдному куточку, але я нікому не приношу щастя: цього доброчесного чоловіка вже немає серед живих.
‹Виступи Шатобріана в палаті перів у 1817–1818 роках; збори роялістів у будинку пана П’є; заснування Шатобріаном, Бональдом і Ламенне роялістської газети «Консерватер»; стаття Шатобріана в номері від 5 грудня 1818 року, присвячена зіставленню «морального» інтересу з інтересом «матеріальним», що звеличує обов’язок на противагу користі; убивство герцога Беррійського; брошура Шатобріана про його життя і смерть; народження сина загиблого герцога, герцога Бордоського; завдяки посередництву Шатобріана Віллель, майбутній голова кабінету, отримує посаду міністра без портфеля, а його нерозлучний друг Корб’єр – посаду міністра освіти; Шатобріана призначають послом у Берліні, куди він і від’їжджає›
Книга двадцять шоста‹Світське і придворне життя в Берліні›
2‹ …› Історичний нарис прусського двору і прусського суспільства
‹Берлінські знайомства Шатобріана›
За Фрідріха II, курфюрста Бранденбурзького на прізвисько Залізний Зуб, за Йоахима II, якого отруїв єврей Ліппольд, за курфюрста Йоганна Сигізмунда, що приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, за Георга Вільгельма Нерішучого, який, віддаючи ворогові свої фортеці і дозволяючи Густаву Адольфу фліртувати зі своїми придворними дамами, говорив: «Що вдієш? У них гармати»; за великого курфюрста, який вступив у володіння країною, де не росла трава, бо вся земля була вкрита попелом, і прийняв татарських послів, при яких перекладачем була людина з дерев’яним носом і відрізаними вухами; за його сина, першого короля Пруссії, який через те, що дружина одного разу дуже різко розбудила його, злякався, захворів і помер, – за всіх цих монархів, якщо судити з мемуарів, приватне життя складалося з одних і тих самих повторюваних епізодів.
Фрідріх-Вільгельм I, батько великого Фрідріха, людина сувора і дивакувата, був вихований біженкою пані де Рокуль: молода жінка, яку він покохав, не зуміла пом’якшити його вдачу; вітальня його пропахла тютюновим димом. Він призначив блазня Гундлінґа президентом Королівської берлінської академії; він ув’язнив свого сина у фортецю Кюстрін і на очах у юного принца відтяв голову Кватту: ось приватне життя того часу. Фрідріх Великий, зійшовши на престол, закохався в італійську танцівницю Барбаріні – то була єдина жінка, з якою він мав справу: одружившись із принцесою Єлизаветою Брауншвейзькою, він у першу шлюбну ніч удовольнився грою на флейті під вікном дружини. Фрідріх любив музику й обожнював вірші. Інтриги та епіграми двох поетів, Фрідріха і Вольтера, хвилювали спокій пані де Помпадур, абата де Берні і Людовіка XV. Графиня Байрейтська брала у всьому цьому участь з любов’ю справді поетичною. Літературні зібрання в покоях короля, собаки на нечистих кріслах, концерти перед статуєю Антіноя, парадні обіди, нескінченні філософствування, свобода друку впереміш із паличними ударами, омари і паштет з вугрів, що звели зі світу великого старця, який жадав жити, – ось чим було заповнене приватне життя в ту епоху словесності та битв. І все-таки Фрідріх надав Пруссії
