Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Воли швидко підняли гарбу на рівнину, й козаки почали розміщатися у заглибинах у сіні. Хто не вміщався, так це Титикало, який, чортихаючись, заглибив нішу і, покректуючи, пірнув туди ногами. Санько заліз у свою нішу в сіні попереду гарби.
Мирон, не втримавшись, поглузував:
— Вам, пане десятнику, сумувати не доведеться. Гарба «невеличка», воли з натуги духотами вас будуть опахувати!
Голота поглянув на вдоволеного дотепом Мирона і, пригрозивши кулаком, мовив:
— Ти дивись сам не обдай мене духотами, коли все почнеться! Та лови кожне моє слово на шляху… Вивідувач завзятий!..
Гарба зрушила з місця, а Санько зручно примостився попереду, розглядаючи все довкола через щілину в сіні. Навколо шляху виспівували жайворонки, коли-не-коли він бачив перепелів, що зграєю втікали подалі від шляху, а сімейства байбаків, зачувши умовний посвист вожака, миттєво зникали у своїх незліченних норах. Мирон, звикшись зі своєю повинністю, знай собі погейкував на воликів, та з якоюсь «задумою» поглядав на свою «жіночку», що сиділа наверху, витягнувши шию, аби чогось не проґавити.
Санько, висунувшись, напоумив Набоку, аби він тримався наїждженого сліду від коліс, а то ще заїдуть Бог знає куди. На околиці села сновигали якісь вояки, а побіля шляху гурт селян копав шанці під доглядом якогось товстопузого панка. На гарбу з сіном ніхто не звертав уваги, а копачі, припинивши ритися в землі, якось отетеріло дивились — то на Мирона, то на його «жіночку» наверху. Нарешті гарба проїхала це місце, і Набока, так само завзято погейкуючи, віз сіно до маєтку, тримаючись колії від возів. Минули і сторону маєтку, і гарба попрямувала на дворище з величезними копицями сіна та соломи. Тут уже на сіно чекали селяни, що подавали його наверх, і коли віз зупинився, то вони здивовано поглядали на Мирона, і одна з жіночок, яка притоптувала сіно, запитала у нього:
— Так, а де Малойвани? Воли їхні, ось вони!
Мирон люб’язно вклонився та відповів:
— Та одна гарба зірвалася донизу… Вони всі там, але ніхто не згинув, а ми на шляху нічку поневірялися, вісь на нашому… того — навпіл!
— Підводь волів ближче, будемо кидати, а там… — мовив молодий парубійко і почав видиратися нагору, де чемно сиділа довгов’яза «жіночка».
Видершись наверх гарби, парубійко показав рукою, аби вона злазила донизу та не заважала йому. А «жіночка» поманила його рукою, приставивши долоню до вуха, той подумав, що вона глухувата, і нахилився повторити сказане. Та враз попав у чіпкі руки Омелька і вже лежав на сіні догори пузом, здивовано вирячивши очі. Козаки прожогом повискакували зі своїх кубел у сіні і поскладали всіх побіля копиці догори обличчям. Омелян засунув у рот парубійкові жмут сіна і штовхнув того донизу. Санько вийняв жмут і, приклавши пальця до рота, показав, щоб той не верещав. Усі мовчали, чекаючи від козаків, а що буде далі.
Голота першим почав розпитувати парубійка, запитавши, як того звати. Той уже не бентежився і розповів, що маєток охороняє сторожа панів Сіцінських та Вишгородських з трьома гарматами й трьома десятками верхових, а решта — піші з селян, озброєні келепами[108] та списами.
Козаки позв’язували селян, посадивши їх спинами один одного, а Василь Гуцало, так назвався парубійко, мав провести козаків до гармат. Гармати стояли напоготові, дулами на схід, а побіля них швендяли гармаші та їхня охорона. Санько, роздивившись, де хто є, звернувся до Василя:
— А ти їхнього зверхника знаєш?
Той кивнув головою у відповідь, і Санько запитав вимогливо:
— Підійдеш до нього з одним із наших!
У того злякано забігали очі, та Таранда, дружньо поклавши руку на плече, мовив:
— Удвох підемо… Ми наверху копиці на гарбі вже «породичалися», а це не вода на киселі!..
Василь згідливо кивнув головою, й Омелян почав готуватися до сутички з ворогом. Василь мовчки дивився, як Омелько перевірив пістолі й позасовував до халяв ножі, а за пояса прилаштував ще одного, дещо меншого. Вони вийшли з-поза копиці сіна й попрямували до гармашів.
— Ти, Василю, йди, неначе ми з тобою кревники. Не думай собі втікати… Дупу розтрощу з пістоля!
Василь догідливо кивав головою, і незабаром вони вже були побіля гармашів. Парубійко узрів зверхника, добродушного підляшка з кругленьким черевцем, і вони попрямували до нього. Той запримітив двох парубків і, щось мовивши в їхній бік, рушив назустріч.
Порівнявшись зі зверхником, Омелян відштовхнув убік Василя, а сам, обхопивши того рукою за шию, приставив під бік ножа та почав говорити йому у вухо.
— Накажи скласти зброю! Маєток оточено військом Богдана. Усі будуть живі, якщо не буде спротиву!
Зверхник щось там мугикав, та коли Омелян проколов йому бік вістрям ножа, закивав головою, погоджуючись на вмовляння своїх вояків. До них уже нарізно наближалися десятинці Голоти, й Омелян погрозливо вдруге запропонував скласти зброю.
Панський охоронець переконливо закивав, і Омелян відпустив голову зверхника, а той, рвонувши вбік, заволав:
— Козаки, козаки Хмеля! Паліть, заряджайте!.. — та це були його останні слова, Омелян миттєво досягнув утікача,
