Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— Ісполайте деспоте!
— Слава василевсу Володимиру, василісі Анні!..
Володимир сів у крісло, по ліву руку від нього сіла цариця Анна, за ними півколом стали сини, дочка Предслава.
— Почнемо, мужі! — промовив Володимир. — Чи готові люди?
Бояри й воєводи затялись, переступаючи з ноги на ногу, несміливо почали:
— Ми всі готові, ждемо твого слова, але над Почайною людей немає…
— Кликуни сказали всім про все? — запитав князь.
— Не токмо кликуни, тіуни, ємці також збирають людей, женуть до Почайни.
— І що?
— Люди тікають, княже, ховаються в лісах, дібровах.
Боярство й воєводи, звичайно, знали, що так станеться, — Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нині вона визнає нову віру прилюдно.
Але Подол, передграддя ще не готові до християнства, вони цупко тримаються за стару віру, закон, покон.
— Не відають люди, що творять, — гомонить Золота палата. — Твоя, княже, власть, твій і суд.
Воєводи й бояри могли б діяти інакше. В їхніх руках є сила, якою можна охрестити город Київ, — золото, срібло, всілякі добра; досить їм дати клич — і на Київ рушать полки, гридні, дружини.
Навіщо їм витрачати власні сили й добра — на Русі і в них є великий князь і василевс Володимир, що віднині утверждатиме нові закони, цар землі й владар душ людських, заступник Бога.
— Ісполайте деспоте! — кричить уже Золота палата.
І князь Володимир розуміє, яку неймовірну силу має він нині, що важить корона на його голові, скіпетр у правиці.
О, ця корона важка, скіпетр його подібний до вогняного меча, що може знищити все й спопелити, він узяв їх і мусить носити довіку, тепер уже йому ні на кого покластись — тільки на себе.
Князь Володимир устає, скіпетр схитнувся й завмер у його високо піднятій руці, блідий, з тривожними очима, рішучий і грізний, він сказав:
— Велю охрестити город Київ і всю Русь… Аще хто не обрящеться — чи багатий, чи убогий, чи ниций, чи роб’ї люди — противен мені да буде, імєнія свого лишиться, а сам да прийме казнь…
Воєводи, бояри, всі мужі мовчали, тільки луна глухо відбилась у темних склепіннях палати:
— Да прийме казнь!..
І тоді вже боярство й воєводи послали на город Київ силу — з Гори спустилась до Подолу на вгодованих, баских конях гридьба, з Білгорода, Вишгорода, з лівого берега посунула, як сарана, дружина, по слову княжому вони розтеклися по всіх концях, заходили до хиж, наметів.
«Аще хто не обрящеться, імєнія лишиться й да прийме казнь…»
Мовчазні, суворі, темні від сонця й печалі люди йшли важким кроком до Дніпра, за ними, тягнулись, ніби чайки, що втратили гнізда, жони, тільки діти не розуміли, що діється, поспішали попереду старих.
Але що невисловлена печаль, що гнів, якого не можна виказати словами? У наступні дні й літа люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, і вона справді була такою — це охрещувався город Київ, це хрестилась Русь.
Сонце велично підіймалось над Дніпром, відбиваючись на широкому плесі, сліпило очі, розпікало повітря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнуті, голі, прикриваючи вретищами, гіллям і просто руками срамні місця, тільки жонам гридні дозволяли залишитись у сорочках чи пов’язати на тіло ручники або якісь дерюги, — люди соромились один одного, а найбільше горян, товпились, ховались.
Дозвільно й просторніше було вище над ручаєм, на пагорбі, звідки звичайно боричі оголошували загади князя, — там напередодні ще дереводіли поклали важкі дубові мостини, поставили на них лави, вкрили килимами.
Поруч нап’яті були й шатра, в них стояли лави, діжки, кадоби, ночви, — там мали роздягатись, хреститись княжі діти, воєводи, бояри со своїми синами, а ще в одному шатрі серед кущів — їхні жони й дочки.
На лавах сиділи князь Володимир, цариця Анна, княжичі й князівна, а обабіч їх півколом стояли одягнуті в дорогі оздоби єпископи Анастас і Іоанн, корсуняни, священики, воєводи й бояри, мужі Гори.
Князь Володимир підвівся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Він був суворий і замислений цієї вранішньої години, дав знак, що хоче говорити до людей, підніс правицю.
— Людіє мої! — почав князь Володимир, і голос його виразно було чути по всьому березі. — Одвіку ми по покону отців вірили й молились богам Перуну й Дажбогу, Волосу й Стрибогу, але нині ці боги вже не пристановище в трудах і на ратях наших, іний бог дасть нам рятунок — той бог, що захищає багатого й убогого, князя й смерда, той бог, що після бренного нашого життя на землі дарує життя вічне, радість і щастя на небі. Ім’я цьому богу Христос!
— Кириє, елейсон! Кириє, елейсон! Кириє, елейсон![164] — заволали й заспівали в цей час священики.
— Тому визнали ми за добре, — голосно повів далі князь Володимир, коли затихло, — утвердити у городі Києвому, в землях на Русі нову, істинну віру, сиріч християнство. Хрестимось, людіє, во ім’я Бога Отця, Сина, Святого Духа. Аз перший поклав уже святий хрест на себе, потягніть, людіє, ви за мною…
Саме тоді на городницях почулись удари в била. Люди, повернувши голови до Гори, побачили, що там, на требищі перед стіною, з’явилось багато княжих гриднів, вони мотузами волочили щось з Гори.
І от на схилах між дерев і ярів з’явився Перун, що стояв досі на требищі, груба дерев’яна його постать, яку волочили гридні, підводилась, стрибала, падала, над узвозом Перун хитнувся, перевернувся і сторч, головою вниз, ламаючи дерева, розриваючи кущі, риючи землю, з шумом, свистом, тріском полетів, повержений, упав в урвищі недалеко від ручая і натовпу, що занімів, жахнувшись цього видовища.
Але Перун лежав там тільки одну мить, бо одразу біля нього з’явились гридні, отроки, дворяни, що на конях примчали з Гори, ремінними вужами й товстими мотузами вони зачепили лежачого бога за голову, руки, ноги, тіуни, що бігали біля дворні, сокирами вирубали з постаті золото й срібло, а там усі вони вже разом вдарили коней, впряглись самі, крикнули й потягли Перуна по урвищу.
Ідол Перун стрибав на вибоях. «Гой-ла! Гой-ла!» — щосили кричали погоничі. «Кириє, елейсон! Кириє, елейсон!» — співали священики. У численному натовпі вчинився великий шум і крик, стогнали жони, плакали діти.
Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушно лежала на косі. Тоді вперед кинулись тіуни, дворяни, отроки, — в
