Засвіти - Андрій Хімко
Старий циганистий Тимофій Разя, виголений наголо, як іменували тоді, гирею, сидів коло лави, мав велику золоту сергу у правому вусі, пишні вуса, завернуті на кінчиках угору, і тримав у зубах кінці щетини від дратви. На зайшлих особливої уваги не звертав. Лише згодом, витримавши певну часину в мовчазній напрузі, що аж Сірка злякала, повернув голову, білками великих чорних очей зміряв старшого сина й Сірка, ткнув у роздумі у воскову грудку шило, неквапом поклав на лавку скошеного шевського ножа-кніпця і аж тоді обтяжено підвівся. Але, підвівшись, не пішов до сина, а попрямував до Сірка, оминувши Івана з розставленими руками для вітання.
— Не вмреш, перебий цю, палочнику і балабоне,— злостиво сказав він Іванові,— поки привітаю славного запорожця, якого бог послав мені, літньому, у хату на радість і втіху. Здоров будь, козаче-витязю!.. Раді, раді тобі!.. Будь як вдома у мене в господі... Сірком названий?.. Не чув з вашого коліна когось... Та не дивуйся, старий я вже, то й пам’ять втратив... Радію оце, ой радію на старості, що ви те осине гніздо взяли!.. Той Азов в горлі і донцям, і запорожцям звік стоїть... Тепер би, ковінька його матері, на Високий Поріг вдарити!.. Його не тяжче, аніж оту твердиню, взяти, лише вмілість потрібна та відчайдушна сміливість одностайна приступців. А... Хоча б десять літ скинути, не спинив би мене ні Наум, ні цар-здирця, ні ніякий король-лупіжця чи султан-мордирця. Я б їм всім!.. Не доведи боже! — чомусь перехрестився він, блиснувши налитими очима.— А тут стрільці саранкуваті рейваху наробили, що ви не віддали їм шубравців тих і шарпаків нещасних... То хвалю-у, молодці!.. Втекли ж, вважай, з душами від православних братів своїх та божих пасторів. О лупіжці притужні!.. О латиги і мошнорізці, прости господи!.. Нема кари божої на вас! — пішов він нарешті до сина Івана.— Приведи себе належне, то говоритиму, а так — і бачити не хочу! — сказав синові і пішов геть з хати.
— Іване, я тебе миттю зроблю на динара, алтина чи й дирхема подібного... Пішли на ту половину! — порушив роблено весело неприємну розмову з батьком Стенька, лукаво кинувши оком обраділій матері.
— А чому тобі, брате, і справді не поголитися чи, скажімо, не зробити оселедця старому всмак? — підтримав Стеньку Сірко.— Я певен, батька як підмінить, скажімо, козацький оселедець.— Йому все більше подобався отой заковиристий донський козарлюга Тиміш.
— Оце штука! — вигукнув у захопленні Стенька.— Спасибі, козаче, що підказали,— зачаровано дивився він на Сірка.— Жаль тільки, що оселедців я не вмію голити.
— Не біда, я в підмогу стану,— всміхнувся Сірко,— хоч і не вмію також.
— Та це ж знаєте, що буде?!— підняв змовницько вказівного пальця Стенька.— Пир на весь двір!.. Їй-бо!.. Пішли... Дай нам, Ділярко, літепла трохи... Ото штука!..
— Ага, Ділярочко, дай-но, бо вони мене заріжуть удвох,— зовсім повеселів Разя після батькового холодного прийому.
За якусь годину чи дві з допомогою Стеньки та Сірка Івана Разю не можна було й пізнати. Січовик, та й годі!.. Оселедець виявився пишним і звисав майже аж за вухо, а підрізані вуса чорною підковою різко виділялися з піднісся аж нижче бороди на молодому, хоч і блідому ще обличчі.
— Хо-хо-хо!.. Хо-хо-хо!..— реготав Стенька, оглядаючи брата.— Оце втяли!.. Ну й догодив ти, козаче, старому порадою. Підросте чуб — обов’язково так голитиму голову!
— Зовсім топре! — обдивлялася й Діляра майбутнього дівера, надійшовши в хату.
Увечері старий Тиміш і син при активній допомозі Сірка і Стеньки пили мирову. Сиділи з ними за столом і ощасливлена, як ніхто, вродлива Танка, і обраділа Докійка, і тиха, з прихованою лукавинкою Діляра, і, звичайно, присідала, обслуговуючи всіх, мати Мотря. Не обійшлося без позичок в борг, але яких тільки питв не було, яких страв лише не наготували в честь гостей сьогодні! Навіть на Великдень не було і половини того в Разів! Сірко вперше тут попробував чимало такого, чого дотепер і не знав ще. Найбільше йому сподобалися гостра пулава з бараниною, смажені печериці, маленькі білі буцики зі сметаною, знана з віків пшенична колиба в маслі і потапці — маленькі білі сухарики — в юшці з медової сити... А над все — білі, аж жовтаві, що мед, солодкі кавуни і такі ж груші, принесені в кошику сусідкою-кумою...
...— Нема життя від ляхів та унії народові,— скаржився підпилий Сірко,— повірите, батьку, бідність така всюди й розруха, що страшно й подумати!.. Су-ціль-на-а!..
— Воно і в нас, сину, скоро не краще буде,— скрушно говорив старий.— Розперезалися брюхоцар та бояри так, що аж до наших колиб уже черевом дістають. Лінію ж перенесли аж під бік до нас!.. Все їм мало, все не нажеруться, як сарана. На кріпості роби й давай, на лінію плати, пасовиська наші в займанщині порізали... А щоб ви повиздихали!.. Думаєш, з того щось робучому люду попало?! Анічогісінько!.. Стогне, бідний, і животіє!.. Наблизившись аж під бік, бояри тепер і до нас зазирають заздрісними очима, ласий кавалок уздрівши... Як ми сміємо отак без них жити?! Не по-божому ж це!.. Ізбу нашу в Москві завели, яка ніби відає нашими справами, а хто вас просив про те, хто давав згоду?.. Не питають!.. Отаманам даринами пельки й
