Сьомий хрест - Анна Зегерс

— А навіщо тебе треба заспокоювати? Тут у нас і так дуже спокійно.

Він невідривно дивився на неї. Вона перегорнула дві-три сторінки. Раптом він роздратовано гукнув:

— Гердо!

Вона наморщила лоба, але опанувала себе почасти за звичкою, почасти тому, що Кресс — її чоловік, він стомився на роботі, і вечір, який вони мають провести удвох, так чи інакше почався. Вона поклала розгорнуту книжку на коліна й закурила. По тому спитала:» — Кого це ти, власне, привіз? Якийсь дивак.

Чоловік мовчав. Вона мимоволі насупила брови й пильно глянула на нього. У напівтемряві жінка не могла розглядіти його обличчя. Воно світилося якоюсь дивною радістю.

Але чого він такий блідий? Нарешті він сказав:

— Фріда повернеться тільки завтра?

— Післязавтра вранці.

— Слухай, Гердо, ти нікому не кажи, що у нас гість.

А коли хто спитає тебе, відповіси, що це мій шкільний товариш.

— Добре, — мовила вона, анітрошечки не здивувавшися.

Кресс підійшов ближче до жінки. Тепер вона виразно бачила його обличчя.

— Ти чула по радіо про втечу з Вестгофена?

— Я? По радіо? Ні.

— Кілька в’язнів утекло, — сказав Кресс.

— Он як.

— І всіх піймали.

— Шкода.

— Крім одного.

Очі жінки заблищали. Вона підвела обличчя. Таким ясним воно було тільки один раз — на початку їхнього, спільного життя. Але й зараз, як і тоді, це світло швидко згасло.

Вона окинула чоловіка поглядом від голови до ніг і сказала:

— Ти диви! — Він мовчав. — Цього я від тебе не чекала.

Він відхилився назад і спитав:

— Чого? Чого н? чекала?

— Цього! І взагалі… Отже, все-таки… Пробач мені.

— Про що ти говориш? — спитав Кресс.

— Про нас обох.

Георг, сидячи у кімнаті, яку йому приділили, думав: «Я хочу вниз. Чого я прийшов сюди, нагору? Нащо мені сидіти самому? Навіщо мучитися в цій жовто-голубій тюрмі з доріжками ручної роботи, з водою, що тече з нікельованого крана, із дзеркалом, в якому ти бачиш те саме, що й у темряві: себе самого».

Від низького білого ліжка пахло свіжою білизною. Але Георг, смертельно втомлений, ходив туди й сюди, від дверей до вікна, наче не мав права лягти. «Може, це мій останній притулок? Останній — перед чим? Треба спуститися вниз, до людей». Він відімкнув двері.

Уже на сходах Георг почув голоси чоловіка й дружини — тихі, але виразні. Він здивувався. Обоє здалися йому якимись німими або принаймні дуже мовчазними. Георг нерішуче став біля дверей. Кресс сказав:

— За що ти мене мучиш?

І Георг почув низький голос дружини:

— Хіба це тебе мучить?

Кресс відповів трохи спокійніше:

— Я тобі ось що скажу, Гердо. Тобі однаково, яка небезпека загрожує цій людині; і тобі байдуже, хто він такий. Головне для тебе — небезпека. Що б воно не було: втеча чи автомобільні гонки, — ти одразу оживаєш. Такою ти була, такою ти й лишилася.

— Це напівправда і напівнеправда. Можливо, колись я була такою, а зараз знову стала така. А хочеш знати чому? — Вона трохи помовчала. І, чи хотів чоловік знати все, чи не хотів знати нічого, вона рішуче продовжувала: — Весь час ти говорив: тут нічого не вдієш, треба чекати. «Чекати? — думала я. — Він хоче чекати, поки знищать усе, що він любить і шанує». Наповажся зрозуміти мене. Коли я пішла від батька до тебе, мені ще не було й двадцяти років. Я пішла з дому, бо там мені все остогидло: мій батько, мати, брати, ця нестерпна тиша кожного вечора в нашій вітальні. Але останнім часом така сама тиша запала і в нашому домі.

Кресс слухав, мабуть, з іще більшим подивом, ніж Георг. А скільки вечорів йому доводилося мало не силою виривати в неї кожне слово! А вона вела далі:

— І потім ось що: дома усе було непорушне. У нас пишалися тим, що все в домі споконвіку стоїть там, де стояло. А тут з’явився ти! І сказав мені, що навіть у камені жодна дрібочка ні на мить не кам’яніє, не кажучи вже про людей… Але, очевидно, за винятком мене! Ти ж сам тільки що сказав про мене: «Такою ти була, такою й лишилася».

Він трохи виждав, чи не скаже вона ще чогось. Він поклав їй руку на голову. Обличчя її знову стало байдуже, навіть уперте. Він не погладив її волосся, а тільки скуйовдив його своїми пальцями. Вона була така лагідна і разом з тим непіддатлива — на любов, на навчання, а може, й на зміни. Він легенько струснув її.

Георг увійшов. Кресс і його жінка швидко відійшли одне від одного. На якого біса Кресс розповів усе жінці? Її байдуже обличчя набрало виразу холодної цікавості. Георг промовив:

— Я не можу заснути. Можна мені посидіти з вами?

Кресс, що стояв біля стіни, пильно подивився на нього.

Так, гість тут, запрошення уже не можна скасувати. І він спитав тоном гостинного господаря:

— Що вам хочеться випити? Чаю? Горілки? Фруктового соку чи, може, пива?

Жінка сказала:

— Він голодний.