Сьомий хрест - Анна Зегерс

Георг голосно скрикнув:

— Мамо!

Він схопився за підставку від лампи. Лампа вдарила Георга по нозі і впала додолу. Прибігли господарі. Георг витирав мокре від поту обличчя і оглядався в світлій неприбраній кімнаті. Він зніяковіло попросив пробачення.

У пані Кресс худі руки були голі до плечей, мокре волосся скуйовджене; вона здавалася на диво молодою й чистою. Господарі повели Георга вниз, посадовилп між собою за стіл, налили кави і все підкладали на тарілку.

— Про що ви думаєте, Георге?

— Про те, чому вони завдають нам такого страху. Якби я був на волі, то, напевно, був би зараз в Іспанії, десь у небезпечному місці. Я чекав би, що хтось прийде мені на зміну, але ця зміна могла б і не дійти. Та й мене могли тяжко поранити, а це навряд чи приємніше за удари чобітьми вестгофенських бандитів. І все-таки там у мене було б зовсім не так на серці. Від чого це залежить? Від того, як це робиться? Чи від усієї системи? Чи, може, від мене самого? Як ви гадаєте, як довго я ще можу прожити у вас?

— Поки для вас не придумають чогось іншого, — твердо сказав Кресс так, наче він багато разів не запитував себе, як довго він зможе отак чекати.

А в цей час Фідлер сидів уже в халупі, яку він наймав разом з шуряком. Перед тим, як виїхати сюди, він пересвідчився, що дружина вбрана саме так, як вони умовилися, коли ніч мине спокійно.

Отже, Редер досі ще нікого не виказав. Він не зрадив товариша, бо інакше вся ця зграя вже ганялася б за ним.

Досі. Досі — це означало тільки певну стійкість, але нічого остаточного.

Пані Фідлер запалила в грубці; ця грубка огрівала халупу, і на ній варили їжу. Зовні дощана халупка була чистенько пофарбована, а всередині так опоряджена, наче Фідлери вирішили лишитися тут назавжди. Особливо багато праці Фідлер вклав у цей будиночок за останній, спокійніший рік. Пані Фідлер поставила перед чоловіком каву на складаний стіл, якого він сам змайстрував. Стіл був увесь на шарнірах, сосновий, але старанно відполірований.

Фідлер виглянув крізь маленьку, чисту шибку, яку він сам вставив. Через рідкий, живопліт, на якому червоніли незчисленні ягоди шипшини, поверх коричневих і золотих кущів він дивився на дзвіниці міських церков. Якщо Редер нічого не сказав сьогодні вночі, то заговорить завтра, може, він уже зараз говорить. Фідлер згадав Мельцера, якого всі вважали чесним хлопцем. Три дні він мовчав, а на четвертий його привели на місце роботи — у велику друкарню, — і він показав усіх, про кого знав чи догадувався, що вони провадять підпільну роботу. Що вони зробили з Мельцером? Якою отрутою витравили, якими муками вони вирвали його душу з живого тіла? А що, як Редер завтра прийде на завод з двома супутниками і вкаже їм на Фідлера?

— Ні, — голосно сказав Фідлер. Навіть цей Редер, створений його уявою, не був здатний на таку зраду.

— Що ні? — спитала пані Фідлер.

Він, якось дивно всміхаючись, хитнув головою. Гайслера ні в якому разі не можна надовго залишати там, де він зараз. Потрібна порада й допомога. Та хіба Фідлер не запевняв себе цілий рік, що він лишився сам і що нема до кого звернутися? Може, й був один такий чоловік, але чи так це насправді? Хоч цей єдиний і працював з Фідлером на одному заводі, Фідлер уже давно уникав його. Чому?

Для цього було безліч причин, серед яких, як завжди, коли висувають безліч причин, не було головної. Фідлер вважав, наприклад, що він повинен триматися осторонь, щоб не наражати на небезпеку людину, котра має виконувати на заводі Покорні важливі обов’язки, то йому раптом здавалося, що старий знайомий може з необережності виказати його. Отже, причини були протилежні: і недовір’я, і найвище довір’я. Але тепер, коли йшлося про Гайслера, не можна було вагатися. Він не сміє втрачати жодної хвилини на з’ясування цих причин. Тепер Фідлер зрозумів справжню причину: коли він зустрінеться лицем в лице з тим чоловіком, йому вже не пощастить ухилитися від прямої відповіді і доведеться вирішувати раз і назавжди, чи буде він і далі жити мов равлик у своїй черепашці, чи повернеться до лав борців. Цей чоловік міг заглянути у найпотаємніший куточок людської душі.

А той, кому Фідлер так глибоко вірив, — звали його Райнгардт, — цього недільного ранку лежав у ліжку в напівтемній кімнаті. Солодко дрімаючи, він прислухався до звуків у квартирі.

Його жінка годувала в кухні внука, бо дочка поїхала кудись на свято виноградарів. Райнгардт одружився дуже молодим. Його волосся було тепер попелясто-сіре, наче воно тільки починало сивіти або було вже колись сиве і потім потемніло від металевого пилу.

У його худорлявому обличчі не було нічого особливого, крім очей. Коли щось привертало його увагу, вони світилися лагідністю, і недовір’ям, і насмішкою, і надією, що він знайшов нового друга.

Він давно вже прокинувся, але не розплющував очей.

Ще хвилина — і треба буде вставати. Цієї неділі він не зможе відпочити. Він повинен знайти чоловіка, про якого думає вже цілу годину. Якщо тільки він теж не поїхав кудись на прогулянку. Райнгардт знав у лице маленького Редера, про якого йому говорив Герман, та хіба міг він просто звернутися до нього тепер, коли всі живуть у атмосфері різних чуток і здогадів. А той, про кого він думав, був дуже підходяща людина,