Сьомий хрест - Анна Зегерс

Ернстова мати на мить забуває, що сьогодні вона йде до сина, а не до його батька: отака дівчина, що біжить додому на світанку, здавна показувала їй дорогу краще, ніж овечий послід. І вона пропищала тоненьким голоском:

— Гей, панночко!

Дівчина зупиняється, вона страшенно перелякалась: озирається на всі боки; довкола сіро й тихо. Ернстова мати спускається з пагорка позаду дівчини:

— Гей, панночко!

Дівчина знову лякається.

— Панночко, ви щось загубили!

— Де? Що?

— Таку тоненьку, біляву волосинку.

Але дівчина вже отямилася; вона міцна, повненька і доволі смілива.

— Ну то покладіть її собі в молитовник!

Стара сміється, чи, може, кашляє. А дівчина показує їй довгого червоного язика і біжить геть.

А місяць на небі, здається, знову оживає, він стає яскравішим, бо небо голубіє. Дівчина починає догадуватися, хто ця стара, і її бере досада. Тепер стара вдарить у всі дзвони. І як вона могла зв’язатися з таким хлопцем! Поки Ернст пас вівці біля їх будинку, вона стримувалась, а коли він пішов у Мамольсберг, вона першої ж ночі побігла до нього! О боже мій! Тепер його мати розпустить про неї плітки! Дарма! Ця стара відьма плеще казна-що про всіх хороших дівчат. Вона набрехала навіть на Маріхен з Боценбаха! Маріхен усього п’ятнадцять років, вона заручена з есесівцем Мессером із Шмідтгайма, а він нізащо не візьме дівчини з ганджем. І коли повненька дівчина виходить з лісочка і наближається до кухонного вікна Ойгені, вона вже сповнена гордощів та образи, немов її незаслужено обмовили. Вона стукає у вікно:

— Хайль Гітлер! Ойгені, коли ти вже печеш, то позич мені, якщо можеш, шматочок ванільної палички.

— Не тільки шматочок, Софі, а й цілу паличку. — У Ойгені в чистій шклянці завжди зберігається запас прянощів. — Ти моя перша гостина, Софі, — каже вона, подаючи їй паличку ванілі й шматочок ще гарячої ватрушки на лопаточці.

У Софі Мангольд липкі губи: ватрушка щедро посипана цукром. Дівчина весело біжить до власної кухні, де мати вже меле каву.

Нарешті ніч минула. Обидва чоловіки щоразу здригалися, коли до Рідервальдського селища в’їжджала машина або коли долинали кроки поліційного патруля; напади страху ставали чимраз лютішими й тривалішими, наче їхні тіла з кожною годиною втрачали здатність чинити йому опір.

Коли пані Кресс відчинила віконниці й знову обернулася до світлої кімнати, їй здалося, що обидва чоловіки схудли й постаріли за цю ніч. По її тілу перебіг легкий дрож. Вона глянула в пласку нікелеву підставку настільної лампи і побачила там своє відображення — її обличчя не змінилося, тільки губи зблідли.

— Ніч минула! промовила вона. — Щодо мене, то я зараз викупаюсь і одягну святкове плаття.

— А я зварю каву, — сказав Кресс. — А ви, Георге?

Георг не відповів. Коли відчинили вікно і до кімнати полинуло свіже ранкове повітря, Георга охопила знемога, він чи то заснув, чи то зовсім знесилився. Кресс підійшов до стільця, на якому сидів Георг, поклавши голову на стіл.

Щоб йому було зручніше, Кресс обережно підняв його голову і повернув її. Десь у найпотаємнішому куточку його серця ворухнулося запитання, чи довго ще доведеться йому переховувати у себе цю людину. Йому стало соромно, і він наказав цьому голосу замовкнути. «Ти помиляєшся, — сказав він собі, — я б переховував у себе навіть його труп».

Георг незабаром підвів голову, — мабуть, десь грюкнули двері. Ще у півсні він, за звичкою, спробував визначити кожний звук у будинку: ось скреготить кав’яний млинок, ось дзюрчить вода у ванній. Він хотів перемогти сон, що знову налягав на нього, болісний, тяжкий сон; Георг іще встиг подумати, що він не піддасться цьому сонному навожденню, і ту ж мить сон здолав його.

Його-таки піймали. Вони штовхнули його в барак номер вісім. З ран цебеніла кров, але страх перед тим, що його чекає попереду, заглушував біль. Він сказав собі: будь мужній, Георге! Але він знав, що в цьому бараці його жде найжахливіше. І ось воно почалося.

За столом, укритим електричними проводами й заставленим телефонними апаратами, що, проте, був схожий на стіл у пивниці — там навіть лежало кілька картонних підставок до пивних кухлів, — сидів сам Фаренберг і дивився на Георга примруженими гострими очима; на губах у нього застигла усмішка. По праву і по ліву руч сиділи Бунзен і Цілліх, повернувши до нього голови. Бунзен теж сміявся, а Цілліх був, як завше, похмурий. Він роздавав карти.

В кімнаті було поночі, тільки над столом було трохи світліше, хоч Георг не бачив ніякої лампи. Один з дротів тричі оповивав міцне Цілліхове тіло; коли Георг побачив це, у нього аж мороз пішов поза спиною. Але думки його були на диво ясні: вони справді грають з Цілліхом у карти.

Отже, все-таки є столи, за якими не зважають на класові відмінності.

— Підійди ближче, — сказав Фаренберг.

Але Георг навіть не ворухнувся — з упертості й тому, що в нього тремтіли коліна. Він чекав, що Фаренберг заричить на нього, але той, невідомо чому, тільки підморгнув Георгові, наче вони однодумці.

Тоді Георг зрозумів, що ці троє придумали щось дуже підле, мерзенне і за секунду будуть шматувати його тіло й душу. Проте секунди збігали, а вони лише дивилися на нього. «Стережися, — сказав собі Георг, — збери останні сили».

Раптом він почув тихий звук, наче тріщали кістки або дуже сухе гілля. Георг збентежено дивився то на одного, то на другого. Нараз він зауважив, що в Цілліха гниє щока і м’ясо відпадає шматками, а на гарній голові Бунзеновій кришиться