Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Згадується лишень, як потьмяніло світло в Петриковім ліхтарі, як із чотирьох кутків темної хати на нас насунулися високі постаті з ясно-червоними вустами, як вишкірили вони довгі зуби, як потяглися хижо - цілувати…

Був би час зупинитися, був би час поміркувати! Та якесь химерне дійство закручувалося довкола мене, і я не могла вирватися з його лабетів - мене тягнуло у стрімкий вир, шарпало, кидало з боку в бік. Не помічаючи коли, ми опинились у старій корчмі. Високий шинквас заляпаний був пивом, на ньому громадилися порожні кухлі. Довгі столи двома рядами стояли уздовж стін, а за ними на лавках бенкетували скелети, лигали пиво, грюкали кухлями об зашмаровану стільницю. Реготали, в такт підстрибуючи на лавці, пританцьовуючи, аж кістки гримотіли.

З-за шинкваса визирнула смерть: каптур насунула на самі очі, а стару іржаву косу закинула на плече. Звісно, подумалось мені, де скелети, там і смерть. У відповідь на це смерть глузливо всміхнулася - видно було тільки її білі-білющі зуби,- вийшла з-за шинкваса й попростувала до нас.

- А що це в нас за гості солоденькі? - провуркотіла вона лагідно, аж мене мороз поза шкурою продер.- А кого це вони шукають-виглядають?…

Ми позадкували з корчми, я крізь рукав відчула, як Джеклін притримала мене за лікоть, спрямовуючи до стежки, бо мене ноги несли невідь-куди, не розбираючи дороги. Тільки кущі зловісно шаруділи довкруж, тільки невідомі звірі підступали дедалі ближче до стежки, тільки рухливе світло Петрикового ліхтаря оживлювало тіні-чудовиська, змушувало їх кидатися на людей…

Попереду замерехтів вогник - ще один оманливий маяк. Ми наблизилися. Вартова вежа зустріла нас зірваними з завіс дверима. Чатового не було, тільки лишилися після нього два гасові ліхтарі обабіч брами. Майкл обережно зазирнув у вежу, поманив нас пальцем.

Ох як не бажалося заходити! Але супутники мої вже стовпились у сінцях вежі, звідки гвинтові сходи вели нагору - туди, де на три боки дивиться оглядова баш- та, схожа на голубник. Чатового ми знайшли по ліву руч од дверей: підвішений за ногу, він важким лантухом бовтався на гаку, вбитому в одвірок. Повісельник - чи зрадник? Повісельник - чи зрадник?…

Але й то не все: навпроти дверей, просто під вузесеньким вертикальним віконцем-бійницею, впиралась у стіну невелика дерев’яна лавка, а на ній стояла довга скриня… Ні, стривай, то не просто скриня, то…

Труна.

У труні лежить дівчина. Очі заплющені, руки на грудях схрещені, розплетене волосся в’ється по плечах. Смаглява шкіра, гострі вилиці, чорні брови-шнурочки. Красива дівчина. Бліда, аж синя. Мертва.

- Комендантська дочка? - спитав пошепки Майкл, і я відчула, як у мене затрусилися коліна. Цього вечора коїлося щось несосвітенне. Ми приїхали відсвяткувати Переддень усіх святих у маленькому готельчику старовинного Форту, який завше радо приймав відвідувачів, а натомість потрапили у примарний світ, де творилося казна-що. І десь глибоко в душі скабкою засіла певність, що все це не просто так, що події ці на мені зовсім скоро окошаться. Мертвий чужинець, зникла дівчина, велике зло, зрадник… і смерть. Тільки…

- Здається, вона,- так само пошепки відгукнулася

Джеклін.- Отже, знайшли…

- Лишень запізно…

Джеклін обернулася спиною до труни, махнула рукою, хотіла вже виходити з вежі. І тоді мертва дівчина розплющила чорні очі, рвучко сіла в труні й вищирилася. Її пронизливий крик струснув вартову вежу, а тоді захлинувся й обернувся на жахливий, потойбічний регіт. Я відчула, як земля тікає з-під ніг, а очі не могли відірватися від синіх рук покійниці, які тяглися до мене - от-от торкнуться. Змагаючи запаморочення, я стрибнула назад, кулею вилетіла з вежі й, добігши до Петрикової червоної машини, кулаком загрюкала по дверцятах:

- Хочу додому!…

…У комп’ютерній залі не було ні душі. Я сиділа наодинці з єдиним увімкненим комп’ютером і стукала по клавіатурі.

«Ліно! Здається, я з’їхала з глузду. Тільки-но подумаю про сьогоднішню нашу поїздку у Форт, як до горла підступає нудота і мокріють долоні. Не може ж такого бути, щоб вони - всі четверо - змовились, аби мене взяти на кпини?!»

Відмінність у часі між Буремною Затокою і Києвом - сім годин. Вдома зараз розвиднюється ясний білий ранок. Вдома не святкують Переддень усіх святих. Там тихо, спокійно, затишно, надійно. Хочу додому!…

Рання пташечка Ліна вже сидить за комп’ютером: відповідь мені прилетіла за три хвилини.

«Бубочко! Головне, тримай себе в руках! До речі, зі мною на журналістиці хлопець навчався - Ромчик Данилець. Його батьки з репресованих, тільки у вісімдесятих повернулися в Україну. У них дідо був бандерівцем, десь на поселенні одружився та все мріяв переїхати з родиною до Києва… А раптом це той-таки Ромчик?…»

Вперше в житті на власний день народження не я скликала гостину, а її влаштували мені. Що тут скажеш! Ініціатива приємна і вельми доречна, особливо для людини, яка тиняється в чужій країні по найманих кімнатах.

Зима ще не вступила у свої права, але сніг випав і влігся надійно, надовго. Щоранку заповзятливі мешканці Буремної Затоки прокидалися на півгодини рані- ше, щоб устигнути - хто широкими шуфлями, а хто й у механізований спосіб - розгребти виїзд із гаражів. Трошки пізніше на деркотливих машинах приїжджали муніципальні працівники й розчищали вузенькі стежки для пішоходів. Найпізніше вставали трактористи, які мали відкидати снігові замети з шосе. Надвечір уздовж доріг виростали височенні горбовини, і коли я нипала поміж них, не бачачи попереду мети своєї подорожі, мені здавалося, що я заблукала у нескінченному сніговому лабіринті.

Петрикова червона машина чекала на мене під хатою; я продерлася крізь дві снігові кучугури, мною власноруч накидані зранку, набрала трохи снігу в низькі чобітки - купуючи в Києві зимове взуття, хіба могла я передбачити цей сніжний шал заокеанської Буремної

Затоки? - і зручно вмостилася на передньому сидінні.