Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

На жовтій валізі відкинуте віко. Всередині - гімнастерки, шкарпетки, військові галіфе; не знати навіщо Оксана дістала з комода теплі кальсони і теж поклала у валізу. Безпомічно роззирнулася по спальні. Чекай-чекай, вона ж писала собі перелік, щоб у разі чого не забути! Він має десь тут бути… Чекай-чекай… Еге ж, ось - перераховано в стовпчик: майки - чотири штуки, мило - два шматки, рушник, військовий квиток, кружка алюмінієва, ложка… Не влізе все!… Але чому проти ночі, чому проти ночі?…

У вхідні двері делікатно постукали.

- Зараз іду! - гукнув Семен - і до Оксани: - Все, замикай валізу, якось воно буде. На мене чекають.

- Дві хвилини!

Сльози напирають, як їх стримувати? Оксанине лице - на плечі нареченого, щоб він не бачив спотвореного плачем рота, щоб не вгледів юшки, яка нестримно ллється з носа.

- У тебе хусточка є? - розпачливо шморгнула носом. Семен дістав картату хустинку, Оксана притисла її до обличчя, висякалася розхлюпаним носом. Боже, але чому, чому саме сьогодні? Так, вона чула, що в сусідів теж мобілізовували хлопців проти ночі, проте це більше схоже на…

- Не плач, будь ласка, не треба…- Семен сплів руки в неї на поясі, запам’ятовуючи обриси стану, вдихаючи запах волосся - суміш парфумів, тіла, тривоги.

- Добре, добре, я більше не буду,- шморгнула ще раз, намагаючись всміхнутися, але сльози знов скривили обличчя.

Він погладив її по короткому волоссю, тоді обережно взяв голову в долоні й хотів відсунути від себе, аби зазирнути в сірі очі. Оксана квапливо витерла ніс, швидко закліпала, щоб прогнати сльози. Хустинка вже була наскрізь мокра.

- Дай її мені. Я візьму її з собою,- він вийняв хусточку зі зчеплених пальців,- і збережу.

І тоді Оксана заплакала так невдержно, що, мабуть, гості через стіну вчули грудні схлипи.

- Я кохаю тебе,- сказав Семен.

- Я… я… теж… - голос зірвався, вона ридала ридма, як у дитинстві. Завіса глухих, небезпечних звуків: хіба желіпають так над живим, навіть перед розлукою?…

- Скажи повністю,- уважно подивився він на неї. Оксана провела долонями вниз по обличчю, стираючи солону воду, яка швидко холонула на пальцях, затримала руки на мить коло рота, затуливши його, замикаючи слова всередині. Тоді, відпускаючи слова назовні, одірвала долоні від лиця, опустила руки вздовж тіла - вимучено, безсило.

- Я тебе кохаю.

- Назавжди.

- Назавжди.

Затарабанили настирливо. Підхопивши жовту валізу, Семен пішов до дверей, обернувся і, не зважаючи на тих, за порогом, широко перехрестив гінку дівочу постать у прорізі дверей. Грюкнули дверцята машини, загуркотів мотор, потім стихнув. Із червоним обличчям, із червоними наплаканими очима Оксана, згорблена й нежива, підійшла до щойно святкової, затишної, веселої кімнати.

- А де Семен?

- Мобілізували,- розгублено сказала вона й важко опустилася на стілець.

Плентався неповороткий довгий поїзд. Жаркі вагони, що за день немилосердно нагрілися на сонці, розморили мобілізованих військових, і ті куняли. Голови хилиталися в такт поїзду. Тихо, так тихо.

Край неба вже починав світлішати: літня ніч коротка, несерйозна.

На сіро-синьому тлі далеко-далеко з’явилося декілька хрестиків. Вони помалу наблизилися. Разом із ними насунулося глухе дзижчання.

Хрестики потовщали й посунули на поїзд. Ось вони вже зовсім поряд, ось зависли над колією, і раптом чорне черево одного з них розверзлось, і з нього вивалилося щось довгасте й важке, яке стрімко падало на землю.

До першого хрестика приєдналася решта, і на мить машиністові поїзда здалося, що то Бог послав на землю камінний дощ.

Гах, гах! - вчули розморені військові у вагонах і сторопіли. Колеса скреготнули й захлинулись, один вагон, у який влучив жахливий камінь, став дибки, інший наповз на нього, заборсався безпомічно.

Поїзд стугонів і трясся, щось лускало й ламалося, хряскотіло загрозливо. Вагони один по одному зривалися з рейок, падали набік, крутилися по землі, мов підстрелені зайці, а з неба продовжувало валитися страшне каміння. Грім, гуркіт, виск заліза.

І раптом - тиша. Хрестики почали віддалятися, тоді шугнули за небокрай.

…Попід високим насипом, де пролягли рейки, звивається понівечений поїзд. Горять вагони, лиже полум’я їхні боки. Перекидається вогонь із вагона на вагон, не випускає з обіймів. За годину лишиться від поїзда тільки чорний обгорілий кістяк, а ще - жовта валіза, яка дивом вилетіла з вікна крізь потрощену шибку, покотилась униз по насипу і тепер лежить, роззяпивши рота.

Переддень усіх святих добігав кінця. В комп’ютерній залі, крім мене, жодної живої душі - хіба веселі привиди шастали моніторами, повиповзавши у перед- чутті нічної гулянки. Я тарабанила по клавішах останній електронний лист.

«Ліно, привіт! Як ти там, на Батьківщині? Не повіриш, але в нашій глушині, яку хтось на глум обізвав Буремною Затокою, сталася надзвичайна подія! Пам’ятаєш, я тобі висилала листівки з водоспадом Какабека? Вчора на дні урвища знайшли хлопця, який зірвався з кручі. Звати Роман Данилець. Сьогодні я дізналася, що він наш, приїхав сюди в Університет у магістратуру. Уяви цю жахливу смерть: там висота - метрів п’ятнадцять, а на дні майже висохлого річища - кам’яні брили завбільшки з футбольний м’яч… Весь Університет цілий день гуде, навіть призабули, що Геловін треба святкувати. До речі, вітаю тебе зі святом, з тебе чарка, а ні - то буде велика сварка! А зараз ми їдемо у Форт - там є чудовий затишний готельчик і корчма, тож можеш нам позаздрити».

Електронна пошта гайнула своєю дорогою - невидимим конвертом