Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Хмельницький всіляко відтягував переговори з комісією і готувався до війни, щоб розхитати підвалини польської держави і вже остаточно перемогти Річ Посполиту. Одночасно з приготуваннями до нової війни він вів переговори з іноземними правителями. Від зими цього року Богдан посилив дипломатичну активність. Велося активне листування з царем Московії про виступ його військ проти Литви, де на той час володарював князь Радзивілл. Саме він пізніше і виступив проти Хмельницького на боці Польщі. Трансільванському князеві також було запропоновано стати союзником Хмельницького, але той ухилився від пропозиції, аргументуючи непідготовленістю до ведення війни.

Запросив допомоги й у Османської імперії, аби проти Польщі виступили татари на чолі з Тугай-беєм. Коли Московське царство відмовилося підтримати гетьмана, то навесні він розіслав по всій Україні універсали про збір війська на війну проти Речі Посполитої. А доки військо з усіх куточків України збиралося до Чигирина, гетьман вів перемовини з воєводою Киселем, які мали відволікти його, запевнити у швидкому зборі нової комісії. Проте Кисіль знав про всі приготування Хмеля, бо ж мав при ньому шпигуна Смерковського, якого згодом викрили. На Волині ще з зими вирували криваві сутички поміж козацькими полками, котрі стояли на лінії перемир'я з військами Вишневецького, Лянцкоронського, Корецького.

В останні дні травня 1649 року польські війська зосередилися в районах Купелі, Ізяслава, і полковник Степка здійснив бойовий похід по Волині, виснажуючи разом із загонами селян-повстанців війська Фірлея та Лянцкоронського. Як і передбачав мобілізаційний план Хмельницького, на кінець травня вже зібралося військо, яке разом з допоміжними силами складало майже двісті п’ятдесят тисяч людей. У кінці травня під Чигирин прибули татарські загони, і Богдан вирушив з величезним військом до Білої Церкви. Різношерсте військо складали воїни Іслам-Гірея, в якому були і одягнені у незвичні строкаті сорочки кримські горці, що мали величезні сагайдаки зі стрілами на спинах, і ногайці у своїх кожушаних шапках, вірні хранителі звичаїв предків ще з часів Батия. Прийшли на клич Богдана і п’ятигорські черкеси, ще не бачені козаками, буджацькі татари — найближчі сусіди Правобережжя. Якась кількість донців примкнула до своїх побратимів, а Османський візир прислав декілька тисяч румелійців. Навіть цигани, забувши про свій уклад ведення життя та звички до вольностей, прийшли до Хмельницького. Військо являло собою силу, подібної до якої на теренах України не було з часів навали Тамерлана. Звісно, що ладу в цьому було мало і багато люду йшло воювати не заради волі русичів, а з бажанням поживитися за рахунок поваленої Речі Посполитої. Коли чутки про величезне військо, яке насувається на Річ Посполиту, дійшли до глибин Польщі, кожен поляк закляк, страхаючись за своє життя і взагалі за існування держави.

Очолити військову кампанію 1649 року Ян Казимир, зі згоди сенату, доручив Фірлею, каштеляну белзькому, чоловіку зі славного роду та з реформаторськими сповіданнями. А помічниками при ньому були Остророг, вчена людина, та Лянцкоронський. Короля підтримувала в цьому партія Потоцького. Всі вірили, що Фірлей при поверненні з полону князя поступиться йому гетьманством над Україною-Руссю.

Наприкінці травня польський король Ян Казимир після рішення сенату призначив збір війська поміж Горинню та Старокостянтиновом. На початку червня військо Фірлея там і отаборилося, а загони Лянцкоронського стали побіля містечка Купель, у верхів’ях річки Південний Буг. У кінці червня польський король зібрав своє військо поблизу Любліна й очолив його особисто. На цьому етапі війни польські війська завдали декількох поразок повстанським полкам. Незабаром, у середині червня, до основного війська приєднався Ярема Вишневецький, переборовши гординю від невизнання його заслуг у захисті Речі Посполитої. На військовій раді вибрали найзручніше місце для захисту Збаража, де стояла міцна фортеця, а саме місто з трьох боків було оточене водою…

Іван Яровий ніс повинність до темної ночі, та, коли приходив до своєї хати, мав за те велику винагороду. Тільки почується тупіт Гнідка, Марія напівроздягненою випурхувала надвір і ще до порога стрічала свого мужа. Іван поважно змітав сніг з чобіт і квапливо заходив у сіни, де вже обіймав Марію. Пропустивши її до господи, лагідно дорікав:

— Рідненька, не гасай роздягненою… Боронь Боже, застудиш нашого малого!

Та вона на це не зважала. Хутенько допомагала йому скинути кожух і, підвісивши його на сволоку, бралася стягувати чоботи та ставила сушитися ближче до печі, що пашіла жаром. Бували дні, коли Іван являвся пізно, весь забрьоханий багнюкою. Вони вдвох спочатку приводили до ладу Гнідка, а тоді вже доходила черга й до чоловіка. Срібко, що весь час був у затишній стайні, зі співчуттям поглядав у бік верхового Іванового коня Гнідка та самого господаря.

Інколи Марія прокидалася вночі від якогось бурмотіння Івана польською мовою і тоді занепокоєно клала долоню на чоло, вивіряючи, а чи не гарячка дістала її милого. Якось уранці Марія запитала:

— Козаче мій, а звідки ти знаєш мову поляків, що ночами почав по-їхньому щось плести?..

Іван здивовано подивився на неї і зі сміхом відповів:

— Збираюся до Кракова за гостинцями для вас з малюком. Треба ж торг вести з панами ляхами.

Весело посміялися, а через декілька днів Іван сам попрохав Марію говорити з ним польською:

— Будемо вдома розмовляти по-ляському, люба моя. Ти ж наймитувала у Рудьковських, тож виправиш мої викрутаси.

З цього дня вони вправлялися у польській мові, і коли в Івана вже досить добре почало виходити, Марія запитала: