Вітри сподівань - Володимир Кільченський

На третій день подорожі почалася відлига, і Гусак непокоївся, що вітер може зламати кригу на Переяславській переправі. Тоді їм доведеться довго чекати слушної години для переправи на лівий берег Дніпра. На п’ятий день шляху дісталися Трахтемирова і вже поночі розмістилися на відпочинок у монастирі. Кожен шукав собі зручне місце для нічлігу. В монастирі завжди було багато заїжджого люду, і козаки не особливо ремствували. Добре, що дісталося гарячої риб’ячої юшки і солодкого гарячого трунку з якогось зілля, відомого монахам. Іван, Олекса та Степан влаштувалися у стайні на сіннику і незабаром заснули, зморені виснажливим шляхом.

Вранці мороз знову скував льодом калюжі, і сотня, привівши себе до ладу, направилася до переправи. Тут уже порядкували умільці переправляти люд через Дніпро. Днина була сприятливою, і сотня розтягнулася, готуючись до переходу по льоду. Підійшла черга і трьох побратимів. Іван побачив широченну смугу переходу. Туди і сюди йшли люди, котилися вози, і подекуди коні тягли сани. Смуги переходу були поділені мотузками, що кріпилися на вмерзлих у лід паколах. Хлопці підвели коней до початку переходу, і підручні старших переправи розділяли гурти, витримуючи поміж ними відстань. Іван витяг з торби припасену мотузку і, прив’язавши її до повода Гнідка, почав наближатися до льодової переправи. На льоду суцільним покривом лежали вмерзлі у лід дошки, а понад настилом з боків були натягнуті дебелі мотузки.

Гнідко не виказував ніякого занепокоєння, і коли прийшов час ступати на настил, Іван сміливо рушив, ведучи коня на довгому поводі. З обох боків рухалася упряж сотенного обозу, вигупуючи по настилу коліщатами, обрамленими металевими смужками.

Над переправою стояв гуркіт, змішаний з вигуками старших переправи і козацьких десятників. Гнідко небоязко ступав за Іваном, але весь час хотів наблизитися до нього, і козак, озираючись, сердито покрикував:

— Чого ти тулишся, дрисло такий?! Це тобі не через річечки переправлятися… Забув, як через Дніпро плив?..

По льоду тягнулися чотири змієподібних вервечки, дві — в один бік, а дві — в інший. Звідти, де рухалися вози та сани, було чути більш нервові крики їздових та неспокійне іржання коней. Коли до лівого берега лишилося зовсім небагато, в Івана трохи відлягло від серця, а Гнідко, побачивши зовсім поряд землю, несподівано гучно заіржав. Іван засміявся і, підтягуючи його до берега, промовив:

— А ти боявся!.. Я ж з тобою! Скоро будемо в Переяславі!

Відійшовши подалі від переправи, Іван перевірив збрую, заходився оглядати коня. Потім відламав шматок коржа, пригостив зголоднілого Гнідка.

В одному місці швидко зібралася сотня, і доки підходила решта обозу, Петро виставляв верхових у похідну лаву.

Невдовзі сотня рушила до Переяслава і зупинилася на його околиці. До міста поїхав Петро Гусак з десяткою козаків, і серед них була трійка товаришів: Іван, Олекса та Степан. Швидко прямували до середмістя, аби дати звіт перед полковником Капустою про прибуття сотні козацьких осібників.[5] Іван встигав розглядатися навкруги, запам’ятовуючи шлях. Місто виглядало охайним і немовби святковим. Було досить людно, і ближче до середини міста Петро перейшов на стишену ходу. Пава рухалася поважно, обминаючи наставлені попід будинками ридвани та гурти люду, що сновигали по вулицях, куди не кинь оком.

— Оце, хлопці, нам діла буде… Дивіться, скільки тиняється люду. Більш ніж у Чигирині! — якось весело вигукнув сотенний і, побачивши ряд гарно вдягнених дозорців, спішився та підійшов до когось зі старшин.

Після перемовин з козацьким старшиною охоронного полку Богдана Хмельницького Петро Гусак наказав козакам спішитися і чекати на нього десь поблизу. Впевненою ходою заспішив до гетьманської резиденції і в супроводі охоронця зайшов в особняк.

Козаки знайшли місце для своїх коней, розмістивши їх на гетьманських конов’язах неподалік від резиденції. Багато тут скупчилося люду, і козаки, дожидаючись Гусака, підгодували коней сіном, запропонованим спритними хлопчаками. Залишивши біля коней Овсія Болбота, Іван та його товариші підійшли до гурту козаків, що також чекали своїх сотенних з розпорядженнями від гетьманської резиденції. Привітавшись, стали збоку, попихкували люльками та прислухалися до розмов. Тут були козаки звідусіль, навіть з віддалених полків Вінниці, Старокостянтинова та з міста Бара. Іван, вслухаючись у розмови посланців полків, зрозумів, що очікуваного миру з поляками годі чекати. Князі Вишневецький та Осолінський уже збирають, геть забувши про настанови короля Яна Казимира не сваритися з Хмелем, ополчення з посполитих і завдають ударів на лінії перемир’я — від Старокостянтинова до Шаргорода.

Козаки весело говорили про те, що й вони не дрімають. Кривоносенко, син полковника Кривоноса, добре трясе ляшків. З’явилися досі невідомі захисники Поділля, які зібрали загони під керівництвом козака Донця і дошкуляють ляхам своїми вилазками по той бік лінії.

Тут побратимів підізвав козак Овсій Болбот, що чатував біля коней, і всі разом спішно полишили гурт.

Петро вже сідлав свою Паву і на запитання хлопців весело вигукнув:

— На постій!.. Подалі від гетьманської резиденції, поряд з містом, понад річкою Трубіж. Там нам добре буде!

Добралися до своєї сотні і заспішили до Гайсина, де було наказано зупинитися. Пройшли місто околицею і по обіді вже розселялися по хатах, а їздові зайняли гарну панську стайню — як сказав Гусак, будуть і коней доглядати, і постіль там мати…

Іван з Олексою, Степаном та Овсієм розмістилися у вдовиці Христини, яка мала двох дітлахів. Житимуть у клуні. Там є кабиця для зігрівання, а через перестінок — худобина. Заходилися облаштовувати своє житло, а коли в кабиці затріщали дрова і від неї пішов теплий дух, хлопці