Книга Балтиморів - Жоель Діккер

я Ф., та часом ставав Б. І, ніби підтверджуючи справедливість цього, життя викидало зі мною чудернацькі фортелі: коли я бував сам у Балтиморі, то почувався одним з-поміж них. Коли ми з Вуді й Гіллелем прямували вулицею, патрульна варта віталася з нами, а ми називали їх на ймення. Та щойно ми з батьками вирушали до Балтимора в День подяки і наше стареньке авто, де на бампері наче було написано, що ми не належимо до династії Ґольдманів, котилося вулицями Оук-Парку, мене охоплював неабиякий сором. Коли ми зустрічали отой патруль, я махав йому рукою, як роблять свої люди, і мама, яка нічого про те не знала, завжди докоряла мені: «Маркі, може, годі вже клеїти дурника і подавати ці ідіотські знаки охороні?» Найгірше було, коли нам траплялося заблукати в тому Оук-Парку, вулиці там ішли колом і їх легко можна було поплутати. Матінка нервувалася, батько зупинявся на перехресті, й вони сперечалися, куди треба їхати, і під’їжджав патруль поглянути, що сталося з цією обшарпаною, а отже, підозрілою лайбою. Батько пояснював, чому ми тут стоїмо, а я робив таємний знак патрульному, щоб він не думав, ніби існує якийсь родинний зв’язок поміж цими двома чужинцями і мною. Часом патрульний показував нам, як проїхати, та інколи, як нам не дуже вірили, їхнє авто супроводжувало нас аж до маєтку Ґольдманів, щоб упевнитися, що ми не маємо лихих намірів. Угледівши нас, дядько Сол одразу виходив надвір.

— Доброго вечора, пане Ґольдмане, — казав йому охоронець, — вибачте, що турбуємо, та я хотів переконатися, що ви справді чекаєте цих людей.

— Дякую, Метте, — (або ж якесь інше ім’я, дядечко завжди називав людей за їхніми іменами на бейджах, хоч у ресторані, хоч у кіно, хоч на в’їзді до платної автостради), — так, усе гаразд, нехай щастить.

«Усе гаразд», — казав він. Не казав: «Метте, халамиднику, як міг ти поставитися з підозрою до моєї крові, до плоті від моєї плоті, до мого любого брата?» Будь-який владар зітнув би голову чатовому, який отак би поставився до члена його родини. Та в Оук-Парку дядечко Сол дякував Меттові, як ото поплескують по шиї добрячого пса, який погавкав як слід, щоб упевнитися, що він і далі гавкатиме. І коли патруль їхав собі відтіля, матінка моя казала: «Авжеж, авжеж, забирайтеся відціля, упевнилися нарешті, що ми не грабіжники», — а батько просив її замовкнути і не привертати до себе зайвої уваги. Адже ми були тільки гості.

У володіннях Балтиморів було тільки одне місце, якого не заразили Монклери, — літній дім у Гемптоні, куди моїм батькам вистачало глузду не потикати носа, принаймні, коли там бував я. Тим, хто не знає, чим став Гемптон від початку 1980-х років, скажу, що то був спокійний і затишний куточок на березі океану біля Нью-Йорка, який потім став найрозкішнішим курортом східного узбережжя. Дім у Гемптоні кілька разів переходив із рук до рук, і дядечко Сол не раз розповідав, як одного разу придбав занедбану хатину в Іст-Гемптоні й усі кепкували з нього, кажучи, що це найгірше капіталовкладення, яке він міг зробити. Сталося це ще до того славетного буму на Волл-стріт на початку 1980-х років, що став золотою порою для покоління трейдерів: люди заробили шалені гроші й просто-таки ринули в Гемптон, той край заселила новітня буржуазія, й ціни на нерухомість страшенно зросли.

Я був замалий, щоб пам’ятати все це, та мені розповідали, що мірою того, як дядечко Сол вигравав процес за процесом, дім потроху опоряджався, аж якогось дня його розвалили і приготували місце для нової вілли, розкішної й затишної кам’яниці. Вона була простора, світла, повита зусібіч плющем, позаду мала терасу, облямовану кущами блакитних і білих гортензій, басейн і вкриту кірказоном альтанку, де ми зазвичай обідали.

Після Балтимора й Маямі, Гемптон був третім пунктом щорічного географічного трикутника Ватаги Ґольдманів. Щороку мої батьки дозволяли мені бувати там упродовж усього липня. Там, у літньому домі мого дядечка і тітоньки, в товаристві Вуді та Гіллеля, спливли найщасливіші роки мого дитинства і юності. Там-таки посіяні були і зерна тієї Драми, яка їх зведе зі світу. Та попри все я й досі згадую ту щасливу пору. Оті благословенні літні дні, наповнені безсмертям, що скидалися один на одний. Що ми там робили? Ми проживали нашу переможну юність. Підкоряли океан. Полювали на дівчат, немов на метеликів. Ловили рибу. Шукали бескиди і плигали з них у воду, змагалися із життям.

Найдужче припав до вподоби нам маєток пречудового подружжя, Сета і Джейн Кларків, людей уже трохи на схилі віку, бездітних і заможних, — я чув, що чоловік володів інвестиційним фондом у Нью-Йорку, — з якими дядечко Сол і тітонька Аніта зналися вже віддавна. Той маєток, що звався Земний Рай, розташований за милю від вілли Балтиморів. То була казкова місцина: пригадую зелений парк, юдині дерева, трояндові квітники і каскадний водограй. За будинком басейн із пляжем з білого піску. Кларки дозволяли нам користуватися тим маєтком, скільки заманеться, тож ми весь час бували в них, пірнали в басейн або ж купалися в океані. Був там навіть човен, яким ми частенько користувалися, досліджуючи бухту. Щоб віддячити Кларкам за ту милість, ми робили для них дрібну роботу, переважно в саду, а в цьому ми були справжнісінькі фахівці, втім, про це розповім згодом.

У Гемптоні ми не стежили за датами і губили лік дням. Певне, тоді й виникло в мене оманливе враження, ніби все це триватиме вічно. Що ми житимемо вічно. Наче в цій чарівній місцині, на цих вулицях і в цих будинках, люди можуть ухилитися від часу і тліну.

Пригадую той стіл на терасі вілли, де дядечко Сол улаштував свій «кабінет». Прямісінько біля басейну. Поснідавши, він розкладав там свої теки, приносив телефонний апарат і працював майже половину дня. Він розповідав нам про ті справи, які провадив, але про фахові таємниці не розводився.

Його розповіді просто-таки зачаровували мене. Ми допитувалися, як це він збирається виграти всі ті процеси, і він казав: «Виграю, бо мушу виграти. Ґольдмани ніколи не програють». І питав нас, як ми учинили б на його місці. Ми уявляли себе трьома поважними правниками і викладали всі думки, що спливали в наші голови. Він усміхався, казав, що з нас будуть добрячі адвокати й настане пора, коли ми працюватимемо в його конторі. Від самісінької тієї думки в мене голова ішла обертом.

За кілька місяців по тому, приїхавши до Балтимора, я побачив газетні вирізки,