Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— А чия вона?

— Джона, — відповів Сем.

— Виходить, він уміє грати на ній?

— Так.

— А ти? — не вгавала я, намагаючись зав'язати хоч якусь розмову.

— Так.

— Ну годі, — буркнула я, легенько штовхнувши Сема в плече, — ти ж умієш розмовляти, я точно знаю.

Зупинившись, він зиркнув на мене з таким кумедним виразом обличчя, що я мимоволі всміхнулася.

— Це гітара Джона, але, крім нього, грати вміємо ще ми з Джейком. Така відповідь тебе задовольнить?

— Дякую, Містере Серйозність, — відповіла я, навмисне виділивши прізвисько.

— Містере Серйозність? — перепитав Сем, скинувши ліву брову.

— Так, Містере Серйозність, — озвалася я, задерши підборіддя. — Тепер так тебе називатиму.

— І що спонукало тебе на цю ідею?

У Сема був такий серйозний вираз обличчя, що я не втрималася й пирснула зі сміху. За три дні варто було вже звикнути до цього дивного хлопця, а я все ще примудрялася дивуватися.

— Ти так правильно розмовляєш, що більше схожий на юриста, аніж Джейк, — посміюючись, пояснила я.

— Смію тебе запевнити, я не юрист.

Я знову пирснула зі сміху і спробувала жартома штовхнути Сема, але він спритно перехопив мою руку. На мить моя долоня залишилася в його. Напевно, це тривало секунду чи дві, але здавалося, ніби час раптом зупинився, щоб запам'ятати момент і дозволити мені відчути його. Але Сем, досить передбачувано, відпустив мою руку, і вся чарівність випарувалася, ледве встигнувши з'явитися.

— Візьмемо із собою? — запитала я, вказавши на гітару.

— І що ти задумала?

— Хочу декому допомогти.

Питання я сприйняла як позитивну відповідь, тому пішла за інструментом. Але встигла зробити лише два кроки, коли мене зупинили руки Сема. Він узяв мене за талію, утримуючи на місці, і сказав:

— Ти й так із ногою мучишся. Я понесу гітару.

Зізнатись, слова дійшли до моїх вух із невеличкою паузою. Спочатку тіло поринуло у відчуття приємних дотиків, а лише потім запрацювали мізки.

— То, може, ти й мене понесеш? — пожартувала я, зиркнувши на Сема через плече.

Але що? Правильно, його гормональний збій нікуди не подівся. Мій жарт не був зустрінутий сміхом. Або усмішкою. Натомість Сем обійшов мене, узяв гітару й тільки повернувшись назад, зовсім спокійно промовив:

— Застрибуй на спину.

Якби не тінь усмішки, яка все ж таки з'явилася на його обличчі, я б вирішила, що мені почулося.

— Ти серйозно?

Коли я була ще крихіткою, тато часто катав мене на спині, називаючи маленькою коалою. Він повільно піднімався сходами, вдаючи, що це дуже складно з вантажем на спині, і примовляв: «Тримайся міцніше, маленька коало, ми підкоримо цей евкаліпт». А коли проблеми з алкоголем стали явнішими, а я подорослішала, батько більше не катав мене на спині й не називав маленькою коалою. Але я завжди із теплом у серці згадувала ці моменти.

Мабуть, я надто довго мовчала, задумавшись про дитинство, бо Сем встиг підійти ближче. Тепер на його обличчі я бачила не тінь, а повноцінну усмішку.

— Давай уже, доки я не передумав. Тільки з ногою обережніше.

Я стиснула губи, щоб не заверещати від радості, пискнувши лише:

— Добре.

Сем був високим хлопцем, але і я ж не проста дівчина. Навіть з однією хворою ногою я спритно застрибнула йому на спину, а потім обхопила талію ногами. Не знаю, що там думав Сем, але я знову відчула себе маленькою дівчинкою. Я згадала те давно забуте відчуття безпеки за міцною спиною коханого батька.

Від раптового припливу ніжності я обвила руки навколо шиї Сема і прошепотіла:

— Я маленька коала.

— Маленька коала? — трохи повернувшись, спитав він.

— Так мене називав тато, коли катав на спині, — з нотками смутку в голосі відповіла я.

На якусь мить запанувала мовчанка. Я висіла в Сема на спині, а він стояв на місці з гітарою в руці. Уявляю, як смішно ми виглядали збоку, але нам смішно не було.

— Все ж ти дивна дівчина, Мері, — якось задумливо промовив Сем.

Після цих слів я буквально витріщилася на його потилицю. Яка іронія, подумки я постійно називала цього хлопця дивним, а тепер ось він говорив те саме про мене.

— Хто б казав, — з усмішкою заперечила я, а потім додала: — Вперед, підкоримо цей евкаліпт.

Від почутого Сем тихо засміявся й нарешті рушив у бік нашого табору.

Він йшов досить швидко, і я б сказала бадьоро, ніби не відчуваючи моєї ваги на собі. І на якийсь час я навіть задумалася про це. Ну там на кшталт, чому Сема не кренило назад, адже нехай я й поступалася йому у вазі, але й пушинкою не була. А потім до мене раптом прийшло усвідомлення, що я надто вже притискалася до його спини, буквально впечатавшись грудьми. Слідом у голові виникла думка, чи розмірковував про це Сем, поки йшов. Усе це разом збентежило мене, і я спробувала повільно відсторонитися, а щоб не бути спійманою, дозволила язику керувати: