Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек

Коли він побачив поліцаїв із Пішторою, то зразу накинувся на них у праведному гніві:

— Чого ви шюди до мене ліжете? Я ваш жнати не хочу! — і йому самому стало чудно, що він так шепелявить.

— Та ну-бо, пане Балабан, — сміється Піштора. — Ми тільки хочемо глянути на ваші зуби. — І ступає до розмальованого кухлика, куди Балабан клав на ніч свої вставні щелепи: він одного разу мусив виплигнути у вікно і позбувся тоді майже всіх зубів.

— А правда, пане Балабан, — із превеликою втіхою каже йому Піштора, — погано держаться оці протези; вони у вас хилиталися в роті, коли ви свердлили касу, то ви їх вийняли і поклали на письмовий стіл. А стіл був запорошений… Невже ви, пане Балабан, не знаєте, скільки пилюки буває в бухгалтеріях? Ну, а ми як знайшли там слід від зубів, то що нам лишалося? Мусили йти до вас, пане Балабан; ви вже не гнівайтесь. Треба вам було спершу витерти порох.

— От чортівня, — здивувався Балабан. — Таки правда, Пішторо, що від однієї помилки не встережеться і найбільший проноза.

— Але ви зробили цілих дві, — усміхнувся Піштора. — Ми тільки-но розглянулись там, як зразу подумали на вас — а знаєте чому? Кожен путящий грабіжник неодмінно, вибачте, сходить до вітру на місці злочину, бо є прикмета, що тоді не попадешся. Ну, а ви, бач, дуже мудрий, ні в які забобони не вірите, гадаєте, що в усьому досить самого розуму. Та й бачите, що вийшло. Ні, пане Балабан, красти треба вміючи.

— Е, бувають таки справді дуже кмітливі люди, — зауважив статечно пан Малий. — Я колись читав про один цікавий випадок — може, хто з вас не чув про нього, то я розкажу. Сталося це десь у Штірії. Жив там лимар, на ім'я Антон, а на прізвище чи то Губер, чи то Фогт, чи то Майєр, як то звичайно у німців. Отож він, той німець, справляв свої іменини й сидів у себе вдома за святковим столом. Правда, в тій Штірії навіть у свято не з'їдять смачно, не те що в нас. Я якось чув, ніби там їдять і каштани. Ну, то сидить той лимар після обіду зі своєю родиною, аж раптом хтось стукає у вікно: «Сусіде, у вас покрівля горить!»

Лимар вискакує надвір — аж справді вся покрівля вже в полум'ї. Ну, звісно, діти в крик, жінка, плачучи, виносить годинник — я чимало на пожежі надивився, то помітив, що звичайно люди, розгубившись, починають виносити всякі дрібниці — годинник, чи млинок для кави, чи там клітку з канаркою, і тільки як стане запізно, згадають, що там зосталась бабуся, і одіж, і ще бозна-що. Зразу позбігались люди, заходились гасити, та більше заважали одне одному. Тоді над'їхали пожежники: ви ж знаєте, пожежникові треба переодягтися, перше ніж їхати на пожежу. Тим часом зайнялася ще одна оселя, і до вечора згоріло їх п'ятнадцять.

Хто хоче побачити путящу пожежу, хай поїде на село або до невеликого містечка; у великому місті вже не те, там ви дивитесь не стільки на пожежу, скільки на трюки пожежників. А найкраще буває, коли ви самі допомагаєте гасити чи принаймні можете давати поради тим, хто гасить. Це дуже приємна робота — гасити пожежу: воно так гарно сичить і стріляє; а от носити воду з річки ніхто не любить… У людській натурі є щось дивне: коли людина бачить якусь катастрофу, то вже хоче, щоб вона була неабияка. Велика пожежа чи велика повінь якось розбуркують нас; нам тоді здається, наче ми, так би мовити, не проґавили в житті свого. А може, це щось таке, ніби захват поганина перед божественною силою стихії.

Звісна річ, другого дня там було таке, як… ну, як після пожежі, та й годі. Вогонь прекрасний; але пожарище — страшне. Це так само, як у коханні. Тільки дивишся безсило й думаєш, що від цього лиха вже не оговтаєшся. Ну, і прибув туди один молодий поліцай — з'ясувати причини пожежі.

— Пане вахмістре, — каже йому той Антон, лимар, — я ладен закластися, що це хтось підпалив. Бо чому воно зайнялося саме на мої іменини, коли я сидів за столом? Але я нізащо не збагну, хто це може мститися мені. Адже я нікому нічого лихого не роблю, та й політикою не цікавлюся. Просто не знаю, хто це міг би бути такий злий на мене.

Був полудень, сонце пекло. Поліцай ходить по пожарищу й думає: тепер сам чорт не добере, від чого воно зайнялося.

— Пане Антоне, — враз питає він, — а що то блищить у вас он там на балці?

— Там було дахове вікно, — відказує йому лимар, — то, мабуть, якийсь гвіздок.

— Ні, на гвіздок не схоже, — поліцай йому, — скоріш на дзеркальце.

— Де б там узялося дзеркальце? — заперечив лимар. — Адже на горищі була сама солома.

— Ні, таки дзеркальце, — каже поліцай. — Зараз я вам його покажу.

Приставив до тієї обгорілої балки пожежну драбину, зліз нагору й каже:

— Ні, пане Антоне, це й не гвіздок, і не дзеркальце, а кругле скельце. Прикріплене до балки. Навіщо воно тут?

— А кат його знає, — відказує лимар. — Може, то діти гралися.

А поліцай дивився-дивився на скельце, та як крикне:

— Ой! Пече, бісова душа! Що воно таке? — і помацав себе за ніс. Тоді знов як закричить: — Що за чорт! Тепер руку обпекло. Ану, пане Антоне, подайте мені якогось папірця.

Лимар подав йому аркушик із блокнота, і поліцай хвилинку подержав той аркушик під скельцем, а тоді каже!

— Здається, я вже знаю, в чім річ, пане Антоне. Злазить з драбини додолу й показує папірець лимареві, а в папірці пропалена дірка, і ще димок куриться.

— Пане Антоне, — каже поліцай, — це скельце, щоб ви знали, — збиральна лінза, або ж лупа. А тепер я хотів би знати, хто прилаштував цю лупу тут, на балці, якраз над купою соломи. І будьте певні: хто це зробив, того я поведу звідси в наручниках.

— Господи праведний! — ужахнувся лимар. — Та в нас і в домі лупи не було… Стривайте! — гукнув він раптом. — У мене тут був у науці один хлопець, Зеппом звали, то він усе бавився такими цяцьками. Я його за те й вигнав, бо путящої роботи з нього не було, а самі отакі дурниці та всякі фокуси в голові. Може, справді