Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
Два поліцаї майже вкинули його в двері комісаріату.
— Як вас звати? — гримнув на нього злий, холодний голос.
— Антонін Заруба, — хрипко прошепотів здоровань.
— Де живете?
Заруба безпорадно знизав плечима.
— На Панкраці, — видушив із себе він. — В одиночній камері.
Хоч воно й не годиться, але так сталося: три юристи сиділи й радились, як визволити Зарубу з цієї халепи — голова суду, прокурор і офіційно призначений адвокат.
— Нехай той Заруба відмагається від усього, — сказав прокурор.
— Не можна, — відказав голова суду. — Він на попередньому допиті зізнався, що бився з поліцаями. А коли вже сам зізнався, бовдур…
— А якби ті поліцаї заявили, що не впізнають Зарубу напевне, — запропонував адвокат, — що то міг бути хтось інший…
— Ну що ви, — обурився прокурор. — Невже ми маємо підбивати поліцаїв на брехню? Адже вони з певністю пізнають Зарубу. Найкраще — якби його визнали ненормальним. Зажадайте психіатричного обстеження, колего, і я вас підтримаю.
— Та це можна, чом ні, — погодився адвокат. — Але що, як лікарі не визнають його божевільним?
— Яз ними побалакаю, — сказав голова суду. — Хоч і не годиться так, але… Хай йому біс, мені не хотілось би, щоб… Заруба за таку дурницю сидів довіку. Що завгодно, тільки не це. Господи, півроку б я йому дав, і оком не моргнувши; але щоб він сидів до самої смерті — це мені, панове, страшенно не теє… не подобається.
— Як не допоможе психічна ненормальність, то буде кепсько, — розмірковував прокурор. — Що я можу вдіяти? Я мушу кваліфікувати його вчинок як злочин; що мені більше лишається? Якби той йолоп хоч десь у шинку побував, то можна б вирішити, що він був просто п'яний, та й квит.
— Прошу вас, панове, — наполягав голова суду, — зробіть уже якось, щоб я міг його пустити. Я старий чоловік, і мені страх як не хочеться брати на себе… ну, самі знаєте що.
— Важке діло, — зітхнув прокурор. — Ну, побачимо. Може, щось вийде з тими психіатрами. Розгляд справи завтра, так?
Але до розгляду справи не дійшло. Вночі Антонін Заруба повісився — очевидно, зі страху перед карою. А що він був занадто довготелесий, то висів так чудно, наче сидів на підлозі.
— Паскудна історія, — буркнув прокурор. — Господи, яка дурна історія! Та принаймні ми тут не винні.
ПРИГОДИ З ГРАБІЖНИКОМ І ПАЛІЄМ
— Авжеж, красти треба вміючи, — озвався пан Їлек. — Так казав і Балабан, той самий, що наостанку впорав касу у фірмі «Шолле і компанія». Той Балабан був такий культурний, розважливий злодій; і немолодий уже — а з досвідом, певна річ, і розуму прибуває. Молодих здебільшого підганяє азарт; звісно, з наскоку багато що може вдатись. Та як почнеш думати, то запал звичайно пропадає, і тоді берешся за діло, тільки гарненько все зваживши. Так воно й у політиці, й у всьому.
Отож той Балабан казав, що в усякому ділі є свої правила. Приміром, фахівцеві по касах завжди слід працювати самому, бо на інших покладатися не можна; по-друге, не слід довго працювати в одному місті, бо незабаром твою руку пізнаватимуть; а по-третє, треба не відставати від свого часу й вивчати все, що з'являється в твоєму фахові нового. Та водночас краще не занедбувати традицій і не дуже вирізнятись, бо чим більше злодіїв працюватиме однаково, тим важче буде поліції. Тому Балабан держався ломика, хоч мав і електричний дриль, та навіть і термітом умів користуватися. Він казав, що братись за оті новітні панцерні сейфи не варто — це тільки для хвальків та честолюбців, а він воліє старі солідні фірми зі старомодними залізними шафами, де лежать справжні гроші, готівка, а не якісь там чеки. Так, у нього, в того Балабана, все було як слід обмірковано й зважено. Він, крім того, торгував старовинною бронзою, заробляв дещицю й маклерством, менджував і кіньми — одне слово, не бідував. І ось він вирішив, що впорає ще одну касу, та й покине це діло. Але робота буде така чиста, що молоде покоління аж роти пороззявляє. Бо головне, мовляв, не в тому, щоб загребти великі гроші; головне, казав Балабан, не попастися.
Ну, і нагледів він собі ту останню касу у фірми «Шолле і компанія» — знаєте, ота фабрика в Бубнах. І роботу зробив справді так, що вже чистіш нікуди. Мені про це розповідав один агент із поліції, такий собі Піштора. Балабан заліз до контори вікном із подвір'я, виламавши грати; але так уже чисто ті грати вийняв, казав Піштора, що любо глянути, навіть не насмітив — такий ото майстер з нього був. І саму касу відчинив з першої спроби, жодної зайвої дірки чи дряпини не зробив, навіть фарби марно не обдер. Зразу видно було, казав Піштора, що цей чоловік любить своє діло. Ту касу потім забрали до криміналістичного музею, як зразок майстерної роботи. Відкривши касу, Балабан забрав гроші — щось із шістдесят тисяч, — з'їв шматок хліба з салом, принесений із собою, і виліз тим самим вікном; він полюбляв казати, що полководець і грабіжник повинні дбати насамперед про відступ. Потім заніс гроші до небоги, інструмент — до приятеля, якогось Лізнера, прийшов додому, почистив костюм і черевики й ліг спати, як кожна порядна людина.
Та ще не було й восьмої години ранку, а вже хтось стукає до нього в двері й гукає: «Пане Балабан, відчиніть!» Балабан здивувався — хто воно такий, — але з чистим сумлінням відчинив. А в двері впихаються два поліцаї і з ними агент Піштора. Може, й ви його знаєте; такий невисокий чоловічок, зуби як у білки, і весь час усміхається. Він перше служив у поховальному бюро, але мусив піти звідти, бо люди не могли втриматись від сміху, коли бачили, як він виступає перед труною і весь час так кумедно шкіриться. Я давно помітив, що багато людей усміхаються просто від збентеження, бо не знають, що їм робити зі своїм ротом, як інший не знає, куди подіти руки. Ось чому люди так безперестану всміхаються, коли говорять із якоюсь високою особою —
