Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
Отож я, почавши збирати марки, зробив Лойзіка своїм повірником. Тут хтось сказав, що до колекціонерства мають смак тільки чоловіки; це щира правда, і я думаю, що це якийсь рудиментарний інстинкт із тих часів, коли кожен чоловік збирав голови своїх ворогів, здобуту в бою зброю, ведмежі шкури, оленячі роги і взагалі все, що ставало його здобиччю. Одначе колекція марок задовольняє не тільки почуття власності; це — безнастанна пригода. Тебе проймає дрож, коли доторкаєшся до цих клаптиків далекого краю — скажімо, Бутану, Бірми чи мису Доброї Надії. Ти ніби зав'язуєш із цими чужими краями особисті, інтимні взаємини. Отож у колекціонуванні марок є якийсь присмак подорожування й мореплавства; взагалі отого чоловічого прагнення звідати в пригодах увесь світ. Так само, як колись у хрестових походах.
Я вже сказав, що батькові моє колекціонерство не подобалось; батьки завжди не люблять, коли їхні сини роблять щось інше, ніж вони самі. Я, панове, теж був зі своїми синами такий. Батьківство — це взагалі неоднорідне почуття; є в ньому велика любов, але й якесь упередження, недовіра, ворожість, чи що. Чим більше хто любить своїх дітей, тим більше є в ньому й того іншого почуття. Отож я мусив ховатися зі своєю колекцією на горищі, щоб тато мене з нею не застукав; у нас на горищі була стара скриня, в якій колись держали борошно, то ми в неї залазили, як миші, й показували один одному марки: «Диви, оце Нідерланди, а це Єгипет, а це Швеція». І в тому, що нам доводилось так ховатися зі своїми скарбами, теж було щось гріховно прекрасне. А добування тих марок також було сповнене пригод: я ходив до знайомих і незнайомих людей і канючив, щоб мені дозволили повідліплювати марки з їхніх старих листів. Де в кого знаходились десь на горищі або в секретері повні шухляди старих паперів; то були найщасливіші години мого життя, коли я, сидячи долі, перебирав ті запорошені купи всякої писанини й шукав на них марки, якої досі не мав: бо я, дурний, не збирав дублікатів. А коли траплялася мені стара Ломбардія чи котресь із німецьких князівств або вільних міст, то я відчував аж пекучу радість: адже всяке безмірне щастя завдає солодкого болю. А Лойзік тим часом чекав мене надворі, і коли я нарешті виходив, то зразу, на дверях, шепотів йому:
— Лойзо, Лойзіку, знайшов одну ганноверську!
— Взяв її?
— Взяв.
І ми щодуху бігли з тією здобиччю додому, до своєї скрині.
У нашому місті були ткацькі фабрики, що ткали всяку всячину: рядюгу, коленкор, ситець тощо; цей мотлох там у нас виробляли для темношкірих народів усієї земної кулі. Так мені дозволяли шукати марок у конторських кошиках для сміття, і то було найбагатше з моїх мисливських угідь. Там можна було знайти Сіам і Південну Африку, Китай, Ліберію, Афганістан, Борнео, Бразилію, Нову Зеландію, Індію, Конго — не знаю, чи й для вас ці назви звучать так таємниче й звабливо. Боже, яка то була радість, яка нестямна радість, коли я знаходив марку, скажімо, з Малайського півострова. Або з Кореї! З Непалу! З Нової Гвінеї! З Сьєрра-Леоне[229]! З Мадагаскару! Ні, цей захват може збагнути тільки мисливець, або шукач скарбів, або археолог, що робить розкопки. Шукати і знайти — це найгостріше прагнення і найбільше задоволення, яке може дати нам життя. Кожній людині слід би чогось шукати: коли не марок, то правди, або цвіту папороті, або принаймні кам'яних стріл чи поховальних урн.
Отже, то були найкращі літа мого життя, коли я приятелював з Лойзіком і збирав марки. А тоді я захворів на скарлатину, і Лойзіка до мене не пускали; він стояв у нас біля дверей і свистів, щоб я його почув. А одного дня мене не догледіли, чи що, і я втік з ліжка й шаснув на горище — подивитись на свої марки. Я був такий кволий, що насилу підняв віко скрині. Але там не було нічого: коробочка з марками зникла.
Не можу й оповісти, як мені стало гірко й страшно. Здається, я стояв там, мов закам'янілий, і навіть плакати не міг — так здушило мені горлянку. Спершу мене вжахнуло, що мої марки, моя найбільша втіха, пропали; але ще жахливіше було те, що вкрав їх напевне Лойзік, мій друг, поки я хворів. Я відчував і жах, і розчарування, і розпач, і жаль, — це просто страхіття, скільки всього здатна пережити дитина. Як я спустився з того горища, не пам'ятаю вже; але після цього я лежав з високою температурою, а в хвилини притомності розпачливо думав. Батькові й тітці я ні про що не сказав — матусі тоді вже не було на світі; я знав, що вони взагалі мене не розуміють, і через це вони зробилися якісь чужі мені. Відтоді в мене вже не було по-справжньому щирої дитячої любові до них. Лойзікова зрада була для мене майже смертельним ударом: тоді мене спіткало перше й найбільше розчарування в людині. Злидень, казав я собі; Лойзік — злидень, а тому й краде. Так мені й треба, щоб не товаришував із злиднями. І моє серце зачерствіло: відтоді я почав по-різному ставитись до людей, вийшов із стану соціальної невинності; але тоді я ще сам не знав, як глибоко це вразило мене і як багато в мені перевернуло. Коли минулась моя гарячка, минувся й гіркий жаль за втраченими марками. Мене тільки шпигнуло ще в серце, коли я побачив, що й у Лойзіка вже є нові товариші; та коли він прибіг до мене, трохи розгублений після такої довгої розлуки, я сказав йому сухо, не по-дитячому:
— Іди геть, я з тобою не розмовляю.
Лойзік почервонів, помовчав трохи й відказав:
— Ну, гаразд.
Відтоді він запекло, по-пролетарському зненавидів мене.
І ця пригода вплинула на все моє життя, на вибір життєвого шляху, як сказали б ви, пане Паулус. Мій світ був, так би мовити, осквернений; я втратив довіру до людей, навчився ненавидіти й зневажати їх. Я більш ніколи не мав жодного друга; а подорослішавши, взяв собі за принцип, що я самотній, що ніхто мені не потрібен і
