Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
«Та ні, це, мабуть, якась помилка, — заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. — Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був злий! Так воно й є, — казав він собі з полегкістю, — бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?»
Раптом рука його впустила черевик. «Правда… — трохи збентежено пригадав він. — Ось недавнечко я впоров таку дурницю — звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роубалом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його з ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув…» Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. «Боже, — ужахнувся пан Томса, — як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам'яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене, — засмучено подумав радник. — я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався…»
Пан Томса спантеличено втупив очі в підлогу. «Або, скажімо, кравець, — із гнітючим почуттям згадав він. — П'ятнадцять років він обшивав мене, а потім мені сказали, що в нього сухоти, відкрита форма. Звісно, хто б не побоявся носити одежу, обкашляну сухотником; тож я й перестав шити в нього… А він тоді прийшов просити: мовляв, роботи нема, жінка хворіє, та ще й дітей треба б на село відвезти, то чи не вшаную я його знову своєю довірою. Господи, який він був блідий, як хворобливо пітнів! «Нічого не вийде, пане Колінський, — сказав я йому. — Мені потрібен кращий кравець, я незадоволений вашою роботою». — «Я старатимусь, пане раднику», — жалібно запевняв він, аж пітніючи від страху та розгубленості. Мало не заплакав! А я, — згадував радник, — а я вирядив його, сказавши: «Гаразд, побачимо», — слова, добре знайомі таким бідолахам. І цей кравець міг би ненавидіти мене, — вжахнувся пан Томса. Адже це страхіття: прийти до когось благати, щоб тобі врятували життя, — і зіткнутися з такою байдужістю! Але що я мав з ним робити? Я знаю, це не він стріляв, але…»
Панові радникові ставало дедалі тяжче на серці. «А як негарно було, — згадалося йому, — коли я на службі напався на кур'єра. Десь заподівся один документ, то я викликав старого до себе й привселюдно накричав на нього, як на хлопчиська. Мовляв, коли у вас буде порядок, що це ви, бовдуре, за свинюшник тут розвели, я вас утришия вижену! А потім той документ знайшовся в моїй власній шухляді… А стариган навіть не писнув, тільки трусився та кліпав очима. — Пана радника мов жаром обсипало. — Звісно, перед підлеглим не будеш вибачатися, хоч би й трохи скривдив його, — почав він виправдовуватись перед собою. — Але як ті підлеглі, певне, ненавидять своїх начальників! Ну, дарма, я йому віддам котрийсь старий костюм; але, власне, і це для нього приниження…»
Пан радник не міг уже влежати в ліжку, його навіть ковдра душила. Він сів і, обхопивши руками коліна, втупився в темряву. «Або той випадок з Моравеком, — ужалила його пекуча думка. — Такий культурний юнак, вірші пише. А я, коли він недоладно склав мені один документ, сказав йому: «Переробіть, колего!» — і хотів кинути папір йому на стіл, а він упав додолу, і Моравек мусив нахилятися, аж вуха йому почервоніли від образи…»
— Надавати б собі ляпасів за це! — промурмотів пан радник. — Адже мені той юнак симпатичний, а я його так принизив, хоч і ненавмисне…
В радниковій пам'яті зринуло ще одне: бліде, обрезкле обличчя колеги Ванкла. «Сердега, він так хотів стати начальником канцелярії… Це ж кілька сотень на рік додалось би до платні, а в нього шестеро дітей… Кажуть, він хоче найстаршу дочку віддати навчатися співу, але не має за що. І ось я його випередив, бо він такий маруда в роботі. Дружина в нього як відьма, худюща й злюща від постійних нестатків; у обід він давиться черствою булочкою… — тоскно думав радник. — Як йому, бідоласі, мабуть, прикро, що я на себе одного одержую більше, ніж він; але хіба ж я винен? Мені завжди аж серце стискається, коли він так смутно й докірливо поглядає на мене…»
Радник потер рукою чоло, змокріле від хвилювання. «А тоді, коли мене офіціант обдурив на кілька крон! — сказав він собі. — Я викликав хазяїна, і той зразу вигнав офіціанта геть. «Ах ти злодюго! — сичав він на нещасного. — Я подбаю, щоб тебе ніхто в усій Празі не взяв на роботу!» І офіціант не сказав ні слова, мовчки пішов геть… І так у нього лопатки під стареньким фраком випиналися…»
Радник не міг уже й усидіти в ліжку; він сів до радіоприймача й начепив на голову навушники, але радіо мовчало, стояла безмовна ніч, німотні нічні години. Пан Томса підпер голову долонями й ще довго сидів, згадуючи всіх людей, яких коли зустрічав у житті, всіх тих дивних скромних людей, з якими він не вмів порозумітись і про яких досі ніколи не думав.
Уранці він, трохи блідий і розгублений, прийшов до поліції.
— Ну як, — спитав його інспектор, — згадали когось такого, хто може вас ненавидіти?
Радник похитав головою.
— Не знаю — сказав він невпевнено. — Таких, що могли б ненавидіти мене, є стільки, що… — І безнадійно махнув рукою. — Хіба хто відає, скількох людей вів скривдив за своє життя… Біля вікна я більше не сидітиму. А вас прийшов попросити, щоб ви прикрили цю справу.
ВІДПУЩЕНИЙ НА ВОЛЮ[228]
— Ну, що, Зарубо, зрозуміли? — спитав начальник в'язниці майже урочистим тоном дочитавши надіслане з міністерства юстиції розпорядження. — Це означає, що вас умовно звільняють із довічного ув'язнення. Ви відсиділи дванадцять з половиною років і весь цей час поводилися… ну, коротше кажучи, зразково. Ми дали вам найкращу характеристику, і… м-м-м… одне слово, можете йти додому, розумієте? Але пам'ятайте, Зарубо: коли ви чогось накоїте, то умовне звільнення буде скасоване і доведеться вам уже сидіти довіку за вбивство своєї дружини Марії. Так, тоді сам господь вам не поможе. Тож стережіться, Зарубо: як попадете сюди знов, то вже до самої смерті сидітимете. — Пан начальник розчулено висякався. — Ми любили вас, Зарубо,
