Марія Стюарт - Стефан Цвейг

відставку, і справді, як покарання за його начебто зухвальство йому на якийсь час заборонили з’являтися до двору. Тільки тепер стало ясно, як вправно, як передбачливо діяв Волсінґем, властивий призвідця, захотівши у вирішальний день бути хворим або прикинутися хворим. Адже на його заступника, бідолаху Дейвісона, вилився повний шаплик пекучого королівського гніву. Йому судилося стати цапом розгрішення, демонстраційним об’єктом Єлизаветиної невинності. Він ніколи не мав права, присягає тепер Єлизавета, передавати смертний вирок Сесілу й дати поставити на ньому державну печать. Він діяв свавільно всупереч її бажанню та волі і своїм зухвалим поспіхом заподіяв їй незмірну шкоду. За наказом Єлизавети в Зоряній палаті подали офіційне звинувачення проти невірного, а насправді занадто вірного урядовця; судова постанова має врочисто ствердити перед Європою, що страта Марії Стюарт падає тягарем тільки на цього ошуканця, а Єлизавета ні про що не здогадувалася. Річ зрозуміла, ті самі державні радники, які присягали по-братньому поділити між собою відповідальність, ганебно кинули свого товариша напризволяще і лише поквапилися врятувати від королівської бурі свої міністерські посади та маєтності. Дейвісона, що не мав жодного свідка, коли Єлизавета давала доручення, засудили до штрафу десять тисяч фунтів стерлінгів, суми, якої він ніколи б не міг заплатити, і запроторили до в’язниці; щоправда, згодом йому потай призначили пенсію, але за життя Єлизавети він уже ніколи не міг з’явитися до двору, його кар’єрі поклали край, життя було остаточно занапащене. Придворним завжди небезпечно не розуміти потаємних бажань своїх володарів. Але в ще прикрішій ситуації вони інколи опиняються тоді, коли розуміють їх занадто добре.

Милі казочки про невинність Єлизавети, що ні про що не здогадувалася, були надто зухвало сфабриковані, щоб сучасники вважали їх за правду. Є, мабуть, лише єдина людина, яка згодом повірила тій фантазійній версії, і, хоч як дивно, це сама Єлизавета. Адже одна з дивовижних властивостей істеричних або істерично забарвлених натур полягає не тільки в їхній здатності приголомшливо добре брехати, а й в умінні брехати самому собі. Для них правдивим буде те, що вони хочуть вважати за правдиве, а їхні свідчення інколи можуть бути найчеснішою брехнею, і тому найнебезпечніші. Можливо, сама Єлизавета почувалася цілком чесною, коли на всі боки пояснювала й присягала, що не наказувала або не хотіла стратити Марію Стюарт. Адже одна половина її волі справді не хотіла цієї дії, і тепер спогад про те небажання мало-помалу згнітив часткову участь у дії, якої вона підступно бажала. Вибух люті, коли Єлизавета почула звістку, яку, щоправда, вважала за правдиву, проте не хотіла знати про неї, був не тільки завченим на пробах, як у театрі, а й водночас — у її натурі все двоїсте — щирим, справжнім гнівом, неможливістю простити собі, що вона дозволила зґвалтувати свої найчистіші інстинкти, щирим гнівом і проти Сесіла, що втягнув її в цю справу, проте не тямив уберегти від відповідальності. Єлизавета була така полум’яна в своєму само­навіюванні, мовляв, страта сталася без її волі, так намовляла себе і так брехала собі, що відтепер у її словах з’являється майже переконливий акцент. Уже не видається ошуканством, коли Єлизавета приймає французького посла в жалобному вбранні і присягає, що «ані смерть її батька, ані смерть сестри не зворушували так її серця», але вона лише «бідолашна стара жінка, яку оточують вороги». Якби члени державної ради, які утнули з нею таку гідну жалю витівку, не перебували так довго на її службі, вона поклала б їхні голови на колоду. Вона сама лише підписала смертний вирок, щоб заспокоїти народ, але наказала б справді виконати його тільки тоді, якби в Англію вдерлося якесь чужоземне військо.

Єлизавета підтримує напівправду, напівбрехню, мовляв, насправді вона не хотіла страти Марії Стюарт, і в своєму власноруч написаному листі до Якова VI, шотландського короля. Єлизавета знову запевняє в своєму тяжкому болі через «ницу помилку», яка сталася цілком усупереч її волі та без її згоди (“without her knowledge and consent”). Єлизавета закликає Бога в свідки, що вона «невинна в цій справі» й ніколи не думала наказувати стратити Марію (“she never had thought to put the Queene, your mother, to death”), хоча її радники щодня протуркали тим вуха. Щоб відкинути природний закид, що вона просто скинула провину на Дейвісона, Єлизавета гордо заявляє, що жодна сила у світі не спонукала б її перекласти на чиїсь плечі те, що вона сама наказала.

Але Якову VI не дуже кортить дізнатися правду, він хоче тепер лише одного: відхилити підозру, ніби він не досить наполегливо захищав життя рідної матері. Річ зрозуміла, він не може одразу сказати «так» і «амінь», а повинен, як і Єлизавета, вдати несподіванку й обурення. Отже, Яків VI удається до величного жесту: врочисто заявляє, що такий учинок не пови­нен лишитися без помсти. Посланцеві Єлизавети заборонили ступати на шотландську землю, а її лист від прикордонного містечка Бервік доставив уже його посланець: світ повинен бачити, що Яків VI люто вишкірюється на вбивцю матері. Але лондонський кабінет давно вже домішав належну дозу порошку для поліпшення травлення, щоб спонукати сердитого сина мовчки «проковтнути» звістку про страту матері. Водночас із листом Єлизавети, призначеним для світової сцени, до Единбурґа йде ще приватний, дипломатичний лист, у якому Волсінґем повідомляє шотландському державному секретареві, що Якову VI забезпечена наступність на троні Англії, і на цьому темна оборудка стала просто досконалою. Той солодкий трунок мов чарами подіяв на начебто тяжко засмученого сина. Яків VI уже не каже жодного слова про відмову від міждержавного союзу. Він не переймається тим, що материне тіло й далі лежить непоховане в закутку церкви. Не протестує, що грубо знехтувано її останню волю: знайти спочинок у французькій землі. Якимсь магічним способом він раптом переконався в невинності Єлизавети й охоче згоджується з брехливою версією про «помилку». «Отак Ви очистилися від своєї частки провини в тій прикрій події» (“Ye purge youre self of the unhappy fact”), — пише він Єлизаветі і бажає як бравий пансіонер англійської королеви, щоб її «почесне поводження навіки стало відомим у світі». Золотий вітер обіцянки швидко вгамував бурхливу хвилю невдоволення Якова VI. Тепер панують нікчемний мир і згода між сином і жінкою, яка оголосила смертний вирок його матері.

Мораль і політика ходять окремими шляхами. Тому про якусь подію завжди судять на абсолютно різних рівнях залежно від того, чи її оцінюють із