Марія Стюарт - Стефан Цвейг

їм, знявши з шиї ланцюжок з Agnus Dei, Агнцем Божим. Вона зробила це твердою рукою, — як сказав посланець її ворога Сесіла, — «з таким поспіхом, наче їй не терпілося покинути цей світ». Коли з її пліч зняли чорну мантію й темний одяг, червона шовкова спідня білизна мов спалахнула, а коли служниці надягли їй на руки червоні рукавички, Марія Стюарт раптом постала, як криваве полум’я, як велична, незабутня постать. Тепер настала мить прощання. Королева обняла служниць і нагадала їм голосно не ридати й не нарікати. Лише потім стала навколішки на подушки і проказала гучним голосом латинський псалом: “In te Domine, confido, ne confundar in aeternum”[31].

Лишилося зробити небагато. Марія Стюарт ще тільки голову схилила на колоду, обнявши її, мов закохана у смерть, двома руками. Аж до останньої миті Марія Стюарт зберігала королівську велич. Жодним рухом, жодним словом не засвідчила вона страх. Донька Стюартів, Тюдорів, Ґізів гідно приготувалася до смерті. Але чим зарадить уся людська гідність, уся завчена та успадкована твердість супроти жаху, притаманного кожній смерті! Страта живої людини ніколи — тут брешуть усі книжки та повідомлення — ніколи не може бути романтична й гідна захвату. Смерть від сокири ката завжди буде мерзенним страхом і ницим убивством. Перший удар ката був невлучним, дістався не по шиї, а глухо гупнув по потилиці. Здушений хрип і стогін вихопилися з вуст мученої жінки, але не гучно. Другий удар глибоко проник у шию, порснула кров. Але тільки третій удар відокремив голову від тулуба. Ще одна мерзенність: коли кат підняв голову за волосся і хотів показати її, він схопив тільки перуку, а голова відпала. Наче кегельна куля покотилася вона, закривавлена, з гуркотом по дощаному помосту, а коли кат знову схопив її і підняв, люди побачили, мов примару, голову старої жінки з сивими коротко стриженими косами. На мить огида до вбив­ства паралізувала глядачів, ніхто не говорив і не дихав. Потім пастор із Пітерборо зрештою здобувся на голос: «Нехай живе королева!»

Блідо поглядає чужа, біла, як крейда, голова з проваленими очима на дворян, що, якби кості впали по-іншому, були б її найвірнішими слугами і найревнішими підданими. Ще чверть години конвульсивно здригаються губи, що надлюдським зусиллям здушили в собі страх живої істоти, і цокотять зуби. Щоб зменшити моторошність видовища, на безголове тіло і ту голову Медузи мерщій накривають чорною тка­ниною. А коли серед пригніченої тиші слуги вже хотіли забрати чорний вантаж, одна дрібна притичина розрядила збі­лілий жах. Тієї миті, коли кат підняв закривавлене тіло, щоб занести його до сусідньої кімнати, де його мали набальзамувати, під одягом щось ворухнулося. Маленький улюблений песик королеви непомітно для всіх прокрався в залу і немов у страху за свою долю пригорнувся до її тіла. Тепер він вискочив, мокрий від пролитої крові, гавкає і кусає, гарчить і скавчить, бо не хоче відійти від трупа. Кати намагаються силоміць забрати тваринку. Але її годі зловити чи приманити, вона несамовито кидається на чужих великих чорних тварюк, що так тяжко ранили її стратою і кров’ю улюбленої господині. Песик завзятіше за всіх і краще від сина Марії Стюарт та тисяч інших людей, які присягали їй у вірності, боровся за свою господиню.

Епілог
1587—1603 роки

У грецькій драмі після похмурої трагедії, яка довго розгортається, завжди йде коротка й зухвала сатира. Такого епілогу не бракує і в драмі Марії Стюарт. Уранці 8 лютого впала її голова, а вже наступного ранку про виконання страти дізнався весь Лондон. Безмежна радість привітала цю звістку і в місті, і в країні. Якби загалом наділена тонким слухом володарка раптом не стала глухою і німою, то саме тепер вона, Єлизавета, мала б, власне, запитати, яке свято за межами календарних відзначають отак бурхливо її піддані. Але вона мудро стережеться запитувати, тісно й дедалі тісніше закутується в мантію безздогадності. Їй мають офіційно по­відомити — чи радше «заскочити» її звісткою — про страту суперниці.

Тяжке завдання повідомити тій, яка начебто ні про що не здогадується, про страту її «dear sister”, «любої сестри», припадає Сесілу. Йому тепер не до веселощів. Уже двадцять років досвідчений радник не раз витримував і справді гнівні, і вдавані з державно-політичних міркувань бурі з нагод, подібних до теперішньої, тож і цього разу спокійний, статечний чоловік озброюється внутрішньо надто вже великою незворушністю, перше ніж зайти до зали аудієнцій своєї господині й нарешті офіційно повідомити їй про виконану страту. Але сцена, яка тепер розігралася, безпрецедентна. Як? Без її відома та виразного наказу наважилися стратити Марію Стюарт? Неможливо! Незбагненно! Та вона ніколи не вдалася б до такого жорстокого заходу, поки якийсь зовнішній ворог не ступить на англійську землю. Радники ошукали її, зрадили, поводилися з нею, мов шахраї. Ох, її бідолашна, нещасна сестра, вона стала жертвою найприкрішої помилки, ницого ошуканства! Єлизавета ридає, кричить і тупотить, мов скажена. Найбрутальніше лає сивого чоловіка за те, що він та інші члени ради наважилися без її виразного дозволу дати наказ про виконання підписаного її рукою смертного вироку.

Що ж, Сесіл і його друзі ані на мить не сумнівалися, що Єлизавета відцурається своєї продуманої наперед «незаконної» державної дії як «помилки підпорядкованих урядовців». Усвідомлюючи, що вона прагнула начебто їхнього непослуху, вони діяли спільно, щоб усім гуртом зняти «тягар» відповідальності з королеви. Проте гадали, що Єлизавета скори­стається цими викрутнями тільки перед світом, а sub rosa, потай, у залі приватних аудієнцій навіть подякує їм за швидке прибирання суперниці. Але Єлизавета так добре приготувалася до свого вдаваного гніву, що він усупереч її волі або принаймні по той бік її волі став щирим. І те, що спадає тепер на опущену голову Сесіла, — не театральна буря, а нищівний розряд справжньої люті, буря образ, злива лайок. Єлизавета мало не фізично нападає на свого найвірнішого радника, ображає його такими нечуваними словами, що старий чоловік просить про