Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Знову сцена шекспірівського формату, яку Єлизавета грає перед очима цього єдиного глядача, ми знову думаємо про Ричарда III, коли він нарікає Букінґему, що його ворог живе, а проте не дає виразного наказу вбити його. Той самий ображений погляд Ричарда III, бо ж його васал розуміє його і водночас не хоче розуміти, побачив і нещасний Дейвісон. Бідолашний писар відчуває, що опинився на ковзкому ґрунті, й робить розпачливі намагання триматися за когось іншого: тільки б не брати на себе самого таку страхітливу всесвітньо-історичну відповідальність! Він шукає спершу Геттона, друга королеви, й описує йому своє вкрай прикре становище: Єлизавета доручила йому довести смертний вирок до виконання, але з усієї її поведінки він тепер виснував, що вона згодом хотіла б заперечити той двозначно сформульований наказ. Геттон надто добре знає Єлизавету, щоб не прозирнути її подвійну гру, але теж не має ніякого бажання казати Дейвісону виразне «так» або «ні». Тепер уже кожен скидає відповідальність, немов м’яч, на іншого. Єлизавета скинула її на Дейвісона, Дейвісон намагається передати її Геттону. А Геттон і собі чимшвидше йде на розмову з державним секретарем Сесілом. Той теж не хоче робити цю справу своєю і скликав на наступний день своєрідну таємну державну раду. Запрошено тільки найближчих друзів і довірених осіб Єлизавети: Лестера, Геттона і сімох інших аристократів, які, близько спілкуючись із Єлизаветою, напрочуд добре знали її ненадійність. На цій нараді вперше пролунала виразна заява: Єлизавета, одностайно стверджували всі, з огляду на свій моральний авторитет намагається уникнути враження, ніби страта Марії Стюарт відбулася з її ініціативи. Вона прагне, щоб створити собі алібі, постати перед очима світу як «приголомшена» виконаним вироком. Отже, обов’язок її вірних слуг — теж грати ролі в цій комедії й виконати начебто супроти волі королеви те, чого насправді вона вимагає від них. Річ зрозуміла, відповідальність за це бажане нібито перевищення влади велика, тож тягар щирого або вдаваного гніву королеви не повинен падати на когось одного. Сесіл пропонує, щоб вони всі разом дали наказ про виконання страти, а потім усі разом узяли на себе й відповідальність за цю дію. Лорда Кента і лорда Шрузбері обрали як людей, які мали наглядати за виконанням смертного вироку, а секретаря Біла з належними інструкціями послали у Фотерінґей. Тепер та начебто провина лежить на всіх десятьох учасниках державної ради, що перевищенням своїх повноважень (якого потай вимагала Єлизавета) нарешті зняла «тягар» із пліч королеви.
Однією з суттєвих рис, притаманних Єлизаветі, є загалом цікавість. Вона завжди прагне знати все і знати одразу, що відбувається навколо її замку та в усій державі. Але як дивно: цього разу вона не запитує ані Дейвісона, ані Сесіла, ані будь-кого іншого, що тим часом відбувається з підписаним смертним вироком Марії Стюарт. У ці три дні вона, здається, цілковито забула про той єдиний клопіт, що вже кілька місяців щогодини займав її думки. Єлизавета немов напилася води з Лети, бо ця важлива справа, здається, безслідно зникла з її думок. І навіть наступного ранку, в неділю, коли королеві передали відповідь Еймієса Політа на її пропозицію, вона цілковито обминає мовчанням дальшу долю підписаного смертного вироку.
Відповідь Еймієса Політа не дуже втішила королеву. Він із першого погляду збагнув, яку невдячну роль йому прагнуть підсунути. І миттю зрозумів, яка лиха винагорода чекала б його, якби він справді усунув Марію Стюарт: королева прилюдно назвала б його вбивцею й передала судові. Ні, Еймієс Політ не сподівається ні на яку вдячність дому Тюдорів, він не хоче, щоб його обрали цапом розгрішення. Але, щоб не засвідчити непослуху перед королевою, розумний пуританин ховається за вищу інстанцію: за свого Бога. Політ мерщій накидає на свою відмову мантію моралі. «Моє серце виповнюється гіркотою, — патетично відповідає він, — що мене спіткало нещастя бачити день, коли за бажанням моєї доброї володарки мене попросили виконати дію, яку забороняють Господь і право. Моє майно і маєтки, моє становище і моє життя перебувають у розпорядженні Вашої Величності, і я готовий віддати їх уже завтра, якщо Ви бажаєте цього, бо ж завдячую їх тільки Вашій ласкавій прихильності. Але нехай береже мене Господь від такого жалюгідного краху моєї свідомості й не дасть лишити моїм нащадкам таку велику ганебну пляму, що я пролив кров без згоди закону і без офіційного наказу. Я сподіваюся, що Ваша Величність із Вашою звичайною добротою приязно сприйме цю мою відповідь».
Але Єлизавета не думає сприймати з добротою лист Політа, якого вона ще недавно натхненно хвалила за його “spotless actions, wise orders and safe regards”, «бездоганні дії, мудрі накази і дбайливу турботу»; вона гнівно походжає по кімнаті і лає «делікатних і педантичних хлопців» (“dainty and precise fellows”), які все обіцяють і нічого не виконують. Політ, лютує вона, порушник присяги, він підписав «Акт асоціації», щоб служити королеві навіть із небезпекою для свого життя. Таж не бракує людей, які залюбки виконали б ту дію, наприклад, такий собі Вінґфілд. Зі щирим або вдаваним гнівом королева насідає на нещасного Дейвісона, — розумний Волсінґем обрав собі кращу роль, повідомивши, мовляв, захворів, — що, на жаль, такий наївний, запропонував їй ступити на прямий шлях права. Люди, розумніші за нього, мають іншу думку. Тепер найкращий час, щоб нарешті закінчити цю справу, і ганьба для них усіх, що її ще досі не виконано.
Дейвісон мовчить. Він міг би похвалитися, що виконання вже йде повним ходом. Але відчуває, що не міг би сказати королеві щось прикріше, якби чесно розповів про те, що вона, напевне, завдяки нечесним шляхам давно вже знає: посланець зі скріпленим печаттю смертним вироком уже мчить у Фотерінґей, а разом із ним незграбний дужий чоловік, що має перетворити слово в кров, наказ у виконання: лондонський кат.
Розділ 23. «У моїй смерті мій початок»