Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Що ж ви? — крикнув Ростов, захоплено-злісними очима дивлячись на нього. — Хіба ви не чуєте: здоров'я государя імператора! — П'єр, зітхнувши, слухняно підвівся, випив свій келих і, дочекавшись, коли всі сіли, із своєю доброю усмішкою звернувся до Ростова.
— А я вас і не впізнав, — сказав він. Та Ростову було не до того, він кричав «ура!»
— Чому ж ти не відновиш знайомства, — сказав Долохов до Ростова.
— Бог з ним, дурень, — сказав Ростов.
— Треба леліяти чоловіків гарненьких жінок, — сказав Денисов.
П'єр не чув, що вони говорили, але знав, що розмовляють про нього. Він почервонів і одвернувся.
— Ну, тепер за здоров'я вродливих жінок, — сказав Долохов і з серйозним виразом, але з усмішкою в куточках рота, з келихом звернувся до П'єра.
— За здоров'я вродливих жінок, Петруша, та за їх коханців, — сказав він.
П'єр, опустивши очі, пив із свого келиха, не дивлячись на Долохова і не відповідаючи йому. Лакей, роздаючи кантату Кутузова, поклав аркуш П'єру, як одному з почесніших гостей. Він хотів узяти його, але Долохов перехилився, вихопив аркуш з його руки і став читати. П'єр глянув на Долохова, зіниці його опустилися: щось страшне й потворне, що мутило його ввесь час обіду, піднялося й оволоділо ним. Він нагнувся всім огрядним тілом через стіл.
— Не смійте брати! — крикнув він.
Почувши цей крик і побачивши, кого він стосується, Несвицький і сусіда з правого боку злякано і квапливо звернулися до Безухова.
— Годі-бо, годі, що це ви? — шепотіли злякані голоси. Долохов подивився на П'єра ясними, веселими, жорстокими очима, з тією ж усмішкою, неначе він казав: «А, оце я люблю».
— Не дам, — промовив він виразно.
Блідий, з тремтячою губою, П'єр шарпнув за аркуш.
— Ви… ви… негідник!.. я вас викликаю, — сказав він і, посунувши стільця, встав з-за столу. В ту саму секунду, як П'єр зробив це і промовив ці слова, він відчув, що питання про винуватість його дружини, яке мучило його цю останню добу, остаточно й безперечно розв'язалося ствердно. Він ненавидів її і назавжди порвав з нею. Незважаючи на просьби Денисова, щоб Ростов не втручався в цю справу, Ростов погодився бути секундантом Долохова, і після столу переговорив з Несвицьким, секундантом Безухова, про умови дуелі. П'єр поїхав додому, а Ростов з Долоховим і Денисовим до пізнього вечора просиділи в клубі, слухаючи циганята співаків.
— Отже до завтра, в Сокольниках, — сказав Долохов, прощаючися з Ростовим на ганку клубу.
— І ти спокійний? — спитав Ростов.
Долохов зупинився.
— От бачиш, я тобі в двох словах відкрию всю таємницю дуелі. Якщо ти йдеш на дуель і пишеш духівницю та ніжні листи батькам, якщо ти думаєш про те, що тебе можуть убити, ти — дурень і напевно пропав; а ти йди з твердим наміром його вбити, якомога швидше й певніше, тоді все буде гаразд. Як мені не раз казав наш костромський ведмежатник: ведмедя ж бо, каже, як не боятися? та як побачиш його, і страх пройшов, аби тільки не втік! Ну, так ось і я. A demain, mon cher[389].
Другого дня, о восьмій годині ранку, П'єр і Несвицький приїхали в Сокольницький ліс і застали там уже Долохова, Денисова й Ростова. П'єр мав вигляд людини, заклопотаної якимсь міркуванням, ідо зовсім не стосувалося майбутньої справи. Змарніле обличчя його було жовте. Він, видно, не спав цю ніч Він неуважливо оглядався круг себе і скривлявся, наче від яскравого сонця. Два міркування цілком заполонювали його: винуватість його дружини, в якій після безсонної, ночі вже не залишалося і найменшого сумніву, і невинуватість Долохова, який не мав ніякої причини берегти честь чужої для нього людини. «Можливо, я те ж саме зробив би на його місці, — думав П'єр. — Навіть напевне я зробив би те ж саме; до чого ж ця дуель, це вбивство? Або я вб'ю його, або він влучить мені у голову, в лікоть, у коліно. Піти звідси, втекти, закопатися куди-небудь», — спадало йому на думку. Але саме в ті хвилини, коли в нього виникали такі думки, він з особливо спокійним і неуважним виглядом, що вселяв пошану в тих, хто дивився на нього, питав: «Чи скоро, і чи готово?»
Коли все було готове, шаблі ввіткнуті у сніг, означаючи бар'єр, до якого слід було сходитися, і пістолети заряджені, Несвицький підійшов до П'єра.
— Я б не виконав свого обов'язку, графе, — сказав він несміливо, — і не справдив би вашої довіри й честі, яку ви мені зробили, обравши мене своїм секундантом, якби я в цю важливу хвилину, дуже важливу хвилину, не сказав вам усієї правди. Я гадаю, що справа ця не має достатньо причин і що не варта того, щоб за неї проливати кров… Ви були неправі, ви погарячилися…
— Ой, справді, страшенне безглуздя… — сказав П'єр.
— То дозвольте мені передати, що ви жалкуєте, і я певний, що наші супротивники погодяться прийняти ваше пробачення, — сказав Несвицький (так само, як і інші учасники справи і як і всі в подібних справах, не вірячи ще, щоб дійшло до справжньої дуелі). — Ви знаєте, графе, значно благородніше визнати свою помилку, ніж довести діло до непоправного. Образи ні з