Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
«Що ж було? — питав він сам себе. — Я вбив коханця, так, убив коханця своєї дружини. Так, це було. Чому? Як я дійшов до цього? — Тому, що ти одружився з нею», — відповів унутрішній голос.
«Але в чому ж я винен? — питав він. — У тому, що ти одружився, не люблячи її, в тому, що ти обманув і себе і її, — і йому виразно уявилася та хвилина по вечері в князя Василя, коли він сказав ці слова, що не виходили з нього: „Je vous aime“[390]. Усе через це! Я й тоді почував, — думав він, — я почував тоді, що це було не те, що я не мав на це права. Так і вийшло». Він згадав медовий місяць і почервонів від цього спогаду. Особливо яскравим, образливим і ганебним був для нього спогад про те, як одного разу, невдовзі по своєму одруженні, він о дванадцятій годині дня, в шовковому халаті, прийшов зі спальні до кабінету і в кабінеті застав головного управителя, який шанобливо вклонився, подивився на П'єрове обличчя, на його халат і ледь-ледь усміхнувся, ніби виявляючи цією усмішкою поважливе співчуття своєму принципалові в його щасті.
«А скільки разів я пишався нею, пишався її величною красою, її світським тактом, — думав він, — пишався тим своїм домом, у якому вона приймала весь Петербург, пишався її недоступністю і красою. Так ось чим я пишався? Я тоді думав, що не розумію її. Як часто, вдумуючись у її характер, я казав собі, що я винен, що не розумію її, не розумію цього постійного спокою, вдоволеності і відсутності всяких захоплень та бажань, а вся розгадка була в тому страшному слові, що вона розпутна жінка: сказав собі це страшне слово, і все стало ясно!
Анатоль їздив до неї позичати в неї грошей і цілував її в голі плечі. Вона не давала йому грошей, але дозволяла цілувати себе. Батько жартома збуджував її ревнощі; вона зі спокійною усмішкою казала, що вона не така дурна, щоб бути ревнивою: хай робить, що хоче, казала вона про мене. Я спитав її одного разу, чи не почуває вона ознак вагітності. Вона засміялася презирливо і сказала, що вона не така дурепа, щоб хотіти мати дітей, і що від мене дітей у неї не буде».
Потім він згадав грубість, ясність її думок і вульгарність висловів, властивих їй, незважаючи на її виховання у вищому аристократичному колі. «Я не яка-небудь дурепа… піди сам спробуй… allez vous promener»[391], — казала вона. Часто, дивлячись на її успіх в очах старих і молодих мужчин та жінок, П'єр не міг зрозуміти, чому він не любив її. «Так, я ніколи не любив її, — казав собі П'єр, — я знав, що вона розпутна жінка, — повторював він сам до себе, — але не смів признатися в цьому.
І тепер Долохов, ось він сидить на снігу й силувано усміхається і помирає; можливо, вдаваним якимсь молодецтвом відповідаючи на моє каяття!»
П'єр був одним з тих людей, які, незважаючи на свою зовнішню так звану слабкість характеру, не шукають повірника для свого горя. Він переробляв сам у собі своє горе.
«Вона в усьому, в усьому вона лише винна, — казав він сам собі. — Та що ж з цього? Нащо я зв'язав себе з нею, нащо я їй сказав це „Je vous aime“[392], яке було брехнею, і ще гірше за брехню, — казав він сам до себе. — Я винний і мушу нести… Що? Ганьбу імені, нещастя життя? Е, все дурниці, — подумав він, — і ганьба імені і честь — все умовне, все незалежне від мене.
Людовіка XVI стратили за те, що, як вони казали, він був безчесний і злочинець (спало П'єру на думку), і вони мали рацію зі своєї точки зору, так само як мали рацію і ті, що за нього помирали мученицькою смертю і зараховували його до лику святих. Потім Робесп'єра стратили за те, що він був деспот. Хто правий, хто винний? Ніхто. А живий — і живи: завтра помреш, як міг я померти годину тому. І чи варто мучитися, коли жити залишається одну секунду в порівнянні з вічністю?» Але в ту хвилину, як він вважав себе заспокоєним такими міркуваннями, йому раптом уявлялася вона і в ті хвилини, коли він найсильніше виявляв їй свою нещиру любов, і він почував приплив крові до серця, і мусив знову вставати, рухатися, і ламати, і рвати речі, що потрапляли йому під руки. «Нащо я сказав їй „Je vous aime?“» — усе повторював він сам до себе. І по тому, як він повторив десятий раз це запитання, йому спало на думку Мольєрове mais que diable allait il faire dans cette galère?[393] і він засміявся сам з себе.
Вночі він покликав камердинера і сказав пакувати речі, щоб їхати до Петербурга. Він не міг залишатися з нею під одним дахом. Він не міг уявити собі, як би він міг тепер говорити з нею. Він вирішив, що завтра він поїде і залишить їй листа, в якому повідомить її про свій намір назавжди розлучитися з нею.
Вранці, коли камердинер, несучи каву, увійшов до кабінету, П'єр лежав на отоманці і з розгорненою книжкою в руці спав.
Він прокинувся і довго злякано озирався, не можучи зрозуміти, де він.
— Графиня звеліла спитати, чи вдома ваше сіятельство, — сказав камердинер.
Але не встиг ще П'єр вирішити, що відповісти, як сама графиня, в білому атласному халаті, гаптованому сріблом, і в простій зачісці (дві величезні коси en diadème[394] двічі обвивали її чарівну голову) ввійшла до кімнати спокійно і велично; лише на мармуровому трохи опуклому лобі її була зморщечка гніву. Вона зі своїм усе витримуючим спокоєм не почала говорити при камердинері. Вона знала про дуель і прийшла говорити про неї. Вона дочекалася, поки камердинер розставив каву і вийшов П'єр боязко крізь окуляри подивився на неї, і, як заєць, оточений собаками, прищуливши вуха, продовжує лежати перед очима своїх ворогів, так і він намагався і далі читати; але почував, що це безглуздо й неможливо, і знову боязко
