Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
Зоня починає нервово формувати кучерики на чолі й скронях. Підносить руку до голови, і тоді вдаряє на неї їдкий запах власного поту. Ненавидить у тій хвилині Ясінського. Пощо — бога ради — навіщо розказує він їй ці історії? При чому тут покійний? Хай би, ах, хай ліпше городив їй усякі небилиці на вухо, аби тільки перестав розказувати цю справу.
Ясінський з увагою слідкує за рухами її рук.
— Ви не хвилюйтесь, Зоню… Будьте терпеливі і вірте своєму таткові… Він справді так сказав, але це було у присутності Марії і не могло інакше виглядати, як тільки жарт. «Добре!» — погодився я, бо це був жарт, Зоню. «Прекрасно. Відбийте мене у Вацика», — підтримала мене Марія… Вона була в особливо доброму настрої у той вечір. Я її розумів… За три роки співжиття ми оце вперше приймали когось у нашому домі… Можливо, що тоді, коли мені, як чоловікові, забагнуло похвастатись перед приятелем Марією, то їй, як жінці, приємно було після трьох років замкнутого життя нарешті заблиснути в ролі господині… Вона була в мене така жіночна… така жіночна… таку велику вагу придавала всім отим господарським дрібничкам… від декорації стола починаючи… Вона сіла коло Аркадія і почала невинні жарти про те, як вона піде від мене за ним… але я щойно ген пізніше зрозумів, що… власне кажучи… жартували тільки ми обоє… тільки я і вона…
Раптом… Скажіть, чи не чортова це робота — телефон? Номер цього телефону знала тільки Уршуля, і то як секретний урядовий. Між мною і Марією було домовлено, що, на випадок дзвінка по телефону, підходжу тільки я… До Марії дзвонив я умовленим знаком. Підходжу до телефону і чую неприємну звістку, що у дружини черговий нервовий припадок і Уршуля з плачем просить мене зараз приїхати додому. Ви розумієте ситуацію, Зоню? Коли б я дав зрозуміти вашому батькові, що він повинен вийти разом зі мною, це було б нетактовністю, ба навіть смішно. Що ж то — хіба я не розуміюсь на жартах чи втратив уже довір'я до дружини і приятеля? Навпаки, Зоню, я попросив його залишитись і продовжувати вечерю. Він і сам зрозумів, що мені буде незручно, як він вийде разом зі мною… І тому я пішов, а він залишився. Так, видно, сам чорт хотів.
Що з вами, Зонечко? Водички! А може, винця? Таки водички? Прошу дуже. Ах, Зоня… ви непотрібно так переживаєте… нічого поганого я вам про вашого татка не розповім… Не треба хвилюватись…
Не залежало це від неї — зрівноважити свої нерви. Чула вогонь у собі, що сушив їй горлянку і витискав піт з тіла. Приклала чарку до уст і помочила губи у вині, не ликнувши.
— Отож я вийшов, а Аркадій… ні, до сьогодні не вірю, що він зробив це з переконання, просто був це його черговий експеримент… Випробування нового інструмента, на якому йому захотілось раптом дати концерт… Одна з його незліченних фантазій… Вони залишились удвох, і от, — що ви на це скажете, Зоню? — він… Аркадій… світський чоловік, у реверенді… надіває на себе монашу рясу і з запалом та красномовністю єзуїта починає переконувати Марію, що вона заради спасіння власної душі повинна розійтись зі мною… Я не був при тому, але я уявляю собі, якими фарбами змальовував він їй те пекло! Досить сказати, що, прийшовши на другий день до Марії, я відразу замітив зміну в її ставленні до мене… Спочатку мені здавалось, що вона під впливом вчорашнього продовжує гру, але згодом переконався, що вона справді якась неврівноважена… Я пробував розвіяти… здмухнути з моєї Марії той макабричний[151] настрій, але те було сильніше за неї… за її кохання до мене… Я бачив, Зоню, я бачив, як вона намагалась пірвати пута, що ними зв'язав її Аркадій того вечора… вона простягала до мене руки, щоб я її рятував, і зараз же ховала ті руки з острахом поза себе… Ні, я не перебільшую. Він загіпнотизував її… Його впливу на неї не знищує навіть час, як це звичайно буває при гіпнозі… Починаються зустрічі між ними поза моєю спиною… якесь таємне листування, і Марія з кожним днем далечіє від мене в переносному поки що значенні цього слова… Ви розумієте, Зонечко, це вже не Марія, а життя моє тікає від мене, а я не можу затримати його… Дійшло до того, що мені дозволено було приходити тільки у призначені години і відходити теж у призначені години. В нашій квартирі з'являються якісь Побожні фігури… якась чудернацька місіонерського видання література… Марія починає говорити тільки про спасіння людської душі, рай і пекло… Всі мої розпачливі спроби привернути її до себе викликали зовсім протилежні наслідки… Я вирішив на якийсь час залишити її в спокої — дати їй змогу прийти до рівноваги… Вона погодилась, що так буде найкраще. Ми умовились, що два тижні я не появлятимусь у нашій квартирі… А коли я зайшов туди через два тижні — сторож дав мені листа і ключ від квартири. У листі вона коротенько повідомляла мене, що пориває з світським життям і йде в монастир… спокутувати свій гріх. А правда, виразно підкреслила, що вона буде молитись і за мою грішну душу, ніби мені її молитви були потрібні.
Ось яку штуку втяв мені ваш батько, а тепер, — вп'ялив у Зоню пильні, розгарячковані ще оповіданням очі, — повинні ви відпокутувати за нього. Саме ви, а не жодна інша з ваших сестер! Бо тільки ви, як жодна жінка досі, втілює присутність тієї. Бачите, я відвертий з вами, хочу зробити з вас дзеркало, в якому міг би побачити ту, яку вкрав у мене ваш батько… га… га… га…
Зоня дивиться на його живіт, втиснутий у вузьку модну жилетку, дворядівку. Цей чоловік сміється не горлом, а нутрощами! Сміється своїм серцем… своїми печінками… Дивіться, дивіться на людину, що сміється
