Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
Віддаль між ними така, що їх чарки торкаються з дзенькотом, який звучить Зоні, як застережливий сигнал.
Все ж таки, незважаючи на легке сп'яніння, незалежно від блаженного стану, в якому ширяє Зонина душа, щось підсвідомо вистукує, що це — тимчасове. Назавжди, постійно гарантованим має бути посада. Зоня дуже обережно, намагаючись вимовляти якомога лагідніше, натякає на посаду, бо час минає… а їй потрібно (цього не каже вголос) думати про від'їзд. Сама задоволена з себе, що може ще так тверезо і логічно керувати думками. Цим разом Ясінський не ображається, що йому нагадують неприємні речі.
— Ах, Зоню, — інтимно поправляє їй волосся над чолом, — ми цю справу інакше розв'яжемо. Я повинен зберегти вірність другові, але й не зрадити при тому ойчизні. Я вам даю працю у самому Львові, тільки не учительську. Згода, сонечко ти моє, згода?
Потім прийшла коротка, до краю напружена хвилина, в якій вмістилось надзвичайно багато подій, в якій двічі докорінно змінилось Зонине життя, і Зоня опинилась приблизно на тому самому місці, звідки вирушила на зустріч з Вацлавом Ясінським.
Не протестуючи проти поцілунків куратора, хіба дивуючись, що ті м'ясисті уста вміють так безболісно цілувати, вона не зразу відповіла згодою на пропозицію Ясінського. Але потрібно було їй лише мить, аби зважитись. Буквально за мить вона порівняла те, що її може чекати в рідному містечку, з тим, що їй зможе дати Ясінський. Був це тверезий, незалежно від свого блискавичного характеру, життєвий баланс. Немов заспокоюючи сумління, запитала себе: чи є ще якась третя коли не дорога, то хоч стежка? Є! В'язання філє за вісімдесят грошів денно.
— Згода, — шепнула з примруженими очима, намагаючись не так увільнити уста, як зачерпнути ними повітря.
Саме тоді Ясінський попросив на хвилину пробачення, щоб замовити телефоном для неї номер у готелі.
Ясінський встав, високий, не дуже певний на ногах, і пішов. У дверях зачепився за портьєру і глянув на Зоню. Проводила його очима, і тому їх погляди зустрілись. Усміхнулась до нього. Перемога була за нею, тільки він не зрозумів мови її очей. Попрощався з нею глибоким, трохи, може, меланхолійним поглядом. Зоня пам'ятає цю подробицю, допила вино у своїй чарці. Взяла торбинку зі столу, аби заздалегідь приготовити собі номерок з гардеробу. Була майже певна, що він затримається трохи. Гардеробник перетворився на знак запитання, подаючи їй пальто. Його очі просто кричали: «Дурненька, що робиш! Спам'ятайся, поки час!»
Опинившись на тротуарі, відкотила комір і безтямно побігла вперед. Незабаром побачила, що біжить у протилежному від вокзалу напрямі. Саме нагодилась «одиниця». Скочила у трамвай і, лише коли трамвай рушив, спитала когось, чи номер цей іде на головний вокзал.
— Іде, але в протилежну сторону.
Кинулась до виходу, але якась жінка притримала її за полу пальта.
— Хай панна сідає. Трамвай поїде на Личаків, а звідти все одно заверне на головний вокзал…
Зоня схилилась головою до вікна, і збоку могло комусь здаватися, що їде дуже стомлена або сонна дівчина. Але насправді не почувала ні втоми, ні сонливості. Перевіряла себе, свої думки. Все, що сталося допіру, — галюцинація? Ні, не галюцинація. Як це було, властиво? «Згода», — шепнула Зоня з заплющеними очима, але раптом широко відкрила їх, бо відчула, немов потопає.
І в ту мить побачила те обличчя без маски. Ой, не був то приятель батька! Був його запеклим ворогом, який хотів скористатись з нагоди, що сама потрапляла йому в руки, і в такий вишуканий, справді шляхетський спосіб помститися за… прах. Бо ким була вже для нього ота, в монастирі?
Око за око. Дочку за коханку. Цілу ніч, не маючи зручного місця заснути, мудрувала Зоня над однією загадкою: що, власне, крім протилежності характерів, єднало покійного татка з Ясінським? Чим глибше міркувала над цим питанням, тим підозрілішою здавалась їй історія з Марією.
Вся трудність полягала в тому, що Зоня не хотіла визнати свою невдачу, а зайти до хати з тріумфом не було підстав. До того ще огидна подробиця: коли ввійшла в кухню (взимку, навіть за життя татка, входили з подвір'я), то хоч застала там усіх, крім Слави, ніхто й словом не запитав про наслідок подорожі до Львова. Найобурливішим було, що і Мариня мовчала. Факт цей тільки зміцнив у Зоні переконання, що тут діє змова. Це, напевне, мама у своїй наївності організувала такий прийом на випадок, коли б вона не мала успіху у Львові. Вони знають, тобто вони уявляють собі, як Зоня ввійшла б, чи, вірніше, влетіла, в хату, якби їй пощастило. Вони дозволяють їй спокійно зняти пальто, помитись і переодягнутись у домашній халат. Олена з удаваною байдужістю запитує навіть про погоду.
«Бідна мама, — міркує Зоня, — як вона мужніє серед нас і як їй не до лиця оця життєва мудрість».
Доки триватиме оця змова мовчання? Досить! Тепер черга за нею.
Безсонна ніч, свідомість, що вона знову опинилась на тому самому місці, з якого прагнула вирватись у незнане. Притаєний, запізнілий жаль, що заради якихось моральних, хтозна, чи істотних міркувань випустила з рук таку нагоду, не роблять Зоню дружелюбною. Вона стає зла. Вона свідомо розбуркує в собі ту злість, передчуваючи, що від цього їй трохи полегшає.
— А ви чого посоловіли, немов цесарки на дощ? Що це ви раптом поставали такі ввічливі всі? Мариню, навіть Марині не цікаво знати, як мені повелось у Львові?
Олена опускає очі і починає винувато, навіть шкода дивитись на неї, перебирати тороки хустини на плечах. Вся її постать неначе волає, що головний винуватець тут — вона.
Вам здавалось, мабуть, що коли я не влетіла з криком у хату, не поперевертала крісел з радості, то мені відмовили у посаді? Так? — запитує всіх, а потім ще Мариню зокрема: — Так? Так Мариня міркувала?
— Або що? — кидає провокаційно Мариня. Вона передбачає якусь витівку з боку Зоні і хоче, щоб цей
