Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Зоня з приязністю вдихає в себе запах незнайомої, але такої вражаючої своїм букетом парфуми. Запах цей викликає приємні, якісь давні, напівзабуті картини. Дівчина у широкому білому капелюсі під розквітлою черешнею ворожить на ромашці. Широкий подільський лан гречки, над ним низьке молочне небо, а на його тлі сталево-сірий голуб не летить, а плине.

Обабіч пільної стежки безконечні верби у цвіту. Як млосно пахне вербовий цвіт!

Ясінський, о, не та гумова кукла з кураторії, а Вацлав, татків приятель з юних літ, бере Зонину ліву руку і ховає її в теплу безодню свого хутра. Зоні робиться тепло від самої свідомості, що хтось піклується за її руку. Вона не може стриматись і дивується вголос зміні, яка сталася з Ясінським:

— Я не пізнаю пана куратора.

— Ах, Зоня, — сміється Ясінський, — я тільки дома і на службі не маю настрою, поза тим я вмію милуватись життям.

Зоня відкриває, що Вацлав має добру усмішку. Власне, добру, бо примушує довіряти йому. Його сміх породжується десь аж у грудях, а назовні дістаються самі м'які, очищені від усього зайвого, що могло б вражати вухо, звуки.

На жаль, чарівна поїздка кінчається скоро.

«Що б там не було, — міркує Зоня, як про щось, що вдруге вже не повториться, — враження від цієї прогулянки залишиться».

В ресторані, куди веде її Ясінський, з не одної познаки видно, що куратор тут частенький гість.

Портьє вклоняється йому низенько, але з руху його повік, з лисячої усмішки на його засохлих, безкровних устах, з запобігливого жесту, з яким він кинувся відчинити двері, крім пошани персоналу до щедрого клієнта, можна було вловити і своєрідну інтимність, чи пак порозуміння, людей одної статі.

Поблажливість до чоловічих грішків, темна запорука секрету, порочне заохочування, лукава заздрість людини, якій недоступна безпосередня участь у бенкеті, здається Зоні, заграли у чоловічках портьє і зникли у зморшках на скронях.

Ясінський ніжно і достойно сам допомагає Зоні зняти пальто.

Як добре, що Зоня одягла свою найкращу чорну сукню. Є це фасон, вишуканий своєю скромністю, якого єдиним ефектом є срібний павук у вирізі плечей і широкі, як вітрила, у кисті зібрані рукави.

Зоня приглядається до себе в дзеркалі. Нова обстановка робить новою і саму Зоню. Може, іншим разом вважала б за непристойне так приглядатись до себе у публічнім місці, але тепер нема почуття чого-небудь невластивого. Навпаки, Зоня тої думки, що веде себе, як бувала в світі гранд-дама.

Зоня подобається собі в цій ролі. Так, зовсім безсторонньо. Дама навпроти цілком під Зонин смак.

Цікавість, бажання пригоди, взагалі передчуття не знаного досі в її житті, сили, що вібрують у ній, проявляють себе корисно і назовні. Кудись зникла втома, а туман, що робить погляд її очей таким обіцяючим, не походить від сонності.

Зоня, осмикуючи на собі сукню, виправляється при тому сама. Це якийсь атавістичний, престарого набутку рух, що настроює всі центри свідомості, прибираючи водночас маску приспаної байдужості.

— Як же ж ви мені нагадуєте, — шепче їй Ясінський.

— Кого? — запитує, хитро посміхаючись, Зоня.

Тільки від юнаків знала цей примітивний спосіб залицяння. Невже ж між тими, що приходять до кохання, і тими, що покидають цей блаженний стан, існує подібність, обумовлена несміливістю віку?

Та Ясінський має конкретну особу на гадці, бо він розказує Зоні замислено:

— Пізніше вам розповім… Тут не тільки схожість з обличчя… відвага життя — це передчуваю і у вас…

Він просить галантно пробачення і йде кудись набік. Зоня з задоволенням помічає, що жінки, які приходять з кавалерами до гардеробу по свої хутра (правда, в більшості з них таки хутра!) або залишають їх тут, зодягнені приблизно в тому самому стилі, що і вона.

— Я розпорядився, щоб нам подали в окремий кабінет.

Зоня не знає (що за сором!), як реагувати на це. Одна з сторінок життя, яку знає Зоня тільки з літератури. В романах, що читала, окремий кабінет завжди пов'язувався з якоюсь двозначною ситуацією.

Зоня в однаковій мірі не бажає, аби по відношенню до неї дозволяли собі двозначну ситуацію, як і не хоче виявити себе провінціальною гусочкою. На вузькій межі цих двох можливостей вибирає вона щось третє.

З довір'ям, яке зобов'язує того, кого ним обдаровують, зазирає Ясінському у вічі:

— Здаюсь на пана куратора як на приятеля татка.

Заспокоїлась зовсім, коли кельнер відсунув, іменно відсунув, двері до кабінету, а вона побачила там…

Стіл, квіти, крісла, побічний столик, якісь декоративні, цілком пристойні змістом картини на стінах, у приємному тоні килими — все це ні в якому разі не натякало на якусь непристойність.

Зоня заспокоїлась зовсім. Сіла собі на фотелику навпроти дзеркала, що займало половину стіни, і з приємною цікавістю очікувала, що буде далі.

Ясінський взяв до рук меню. Зоня глянула через плече і вдала цілковиту байдужість. Французькі назви страв перелякали її.

— Що ви накажете подати, Зоню?

Любила тримати ініціативу в своїх руках, але цим разом мусила здатись. Була зла на себе, що не вивчила як слід французьку мову тоді, коли панна Марієтта пріла над її головою. Мала насправді жаль до татка, чому не возив її до Львова, чому не показував їм світу за кордоном, чому врешті не зробив з них справжніх дам.

Згодом, коли кельнер приніс замовлені страви, незадоволення чи претензії до татка ще змагались. Була, безперечно, знайома з отими всіма присмаками, тільки під іншими, звичайно, простішими назвами.

Вино, приємний на око солодкавий портвейн, — Зоня одразу відчула його в голові. Просто неймовірно швидко після того, як випила. Ніколи не припускала б, що путь від пляшки до мозку така коротка! І так кумедно! В міру того, як тяжіє голова, зростає в Зоні активність, що вперто проявляє себе в одному напрямі: дасть їй Ясінський посаду чи не дасть?

Вона відчуває, як рука Ясінського з спинки фотелика поволі опиняється на її плечі, — але яке це має значення? Виразно дочуває поодинокі слова куратора, лише важко охопити його думку. Про що, властиво, йдеться? Вона нагадує йому когось? Якусь жінку? Банально, і смішно, і неоригінально.

— Що? Що?!

Напіввідчинені уста набирають трагічного виразу.

Що? Що? Ту жінку відбив Вацлавові… татко?

— Що пан куратор говорить? — тверезіє відразу Зоня. — Адже наш татко…

Так. Власне. Погоджується з нею куратор. Її татко в той час був уже жонатий і мав щастя бути батьком п'яти дорослих, чарівних, як оця перед ним,