Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Я приходила сюди дівчинкою, разом зі своїм батьком.
Семпере пильно придивився до неї.
– Ґріс? Хуан Антоніо Ґріс?
Алісія кивнула.
– Святий Боже! Не можу повірити… Скільки ж це років я вже не бачив його разом із дружиною? А було колись, вони заходили сюди майже щотижня… Скажіть, як вони маються?
Алісія відчула, як у горлі їй пересохло.
– Померли. Під час війни.
Семпере-старший зітхнув.
– Мені дуже шкода. Я не знав.
Алісія зробила жалюгідну спробу всміхнутися.
– То у вас не лишилося нікого з рідні?
Дівчина похитала головою. Даніель помітив, як заблищали її очі.
– Тату, не допитуйте так сеньйорити.
Семпере-старший мав пригнічений вигляд.
– Ваш батько був великою людиною. І хорошим другом.
– Дякую, – ледве чутно пробурмотіла Алісія.
Запала мовчанка, яка ніяк не хотіла закінчуватися, і на порятунок прийшов Даніель.
– Ви не відмовитеся перехилити келишок? Сьогодні у мого батька день народження, і ми всіх клієнтів пригощаємо настоянками виробництва нашого Ферміна.
– Я б не радила погоджуватися, – прошепотіла Беа за її спиною.
– До речі, а де ж запропастився Фермін? Хіба він не мав би вже повернутися? – запитав Семпере-старший.
– Мав би, – утрутилася Беа. – Я послала його за шампанським на вечерю, але він не схотів іти до крамниці дона Діонісіо й поперся аж до бозна-якого притону поряд із Борном, тому що, за його словами, дон Діонісіо розливає у пляшки вино з торішньої меси, додає газованої води й кілька крапель котячої сечі для кольору. А мені вже остогидло сперечатися з ним.
– Не лякайтеся, – мовив Семпере-старший, звертаючись до Алісії. – Наш Фермін, він такий. Діонісіо був фалангістом у молодості, і Фермін ніяк не може йому цього пробачити. Він радше помре від спраги, ніж купить у Діонісіо пляшку будь-чого.
– Вітаю вас із днем народження, – усміхнулась Алісія.
– Слухайте-но! Я знаю, що ви будете відмовлятися, та все ж… Чому б вам не повечеряти разом із нами? Нас збереться чимало, однак… я матиму за честь, якщо донька Хуана Антоніо Ґріса буде цього вечора з нами.
Алісія подивилася на Даніеля, який мляво їй усміхнувся.
– Дуже вам дякую, але…
Хуліан із силою смикнув її за руку.
– Ось бачите, мій онук наполягає. Ну ж бо, погоджуйтеся. Ми тут усі свої.
Алісія опустила очі, повільно хитаючи головою. Вона відчула на своїй спині руку Беа.
– Лишайтеся, – шепнула та.
– Не знаю, що й сказати…
– Не кажіть нічого. Хуліане, чому б тобі не показати сеньйориті Алісії твою першу книжку? Зараз ви все побачите…
Хлопченя, не гаючись, подріботіло за зошитком, списаним усілякими малюнками, карлючками й таємничими письменами, й охоче простягнуло його Алісії.
– Це його перше оповідання, – пояснив Даніель.
Хуліан вичікувально дивився на Алісію.
– Виглядає дуже цікаво…
Маля заплескало в долоньки, задоволене похвалою. Сеньйор Семпере, який мусив мати стільки ж років, скільки мав би батько Алісії, якби був живий, подивився на неї одним із тих своїх сумовитих поглядів, що, як видавалося, супроводжували його все життя.
– Ласкаво просимо до родини Семпере, Алісіє!
8
«Блакитний трамвай» поволі повз догори, немов невеличке пором золотистого світла, що торував дорогу крізь нічну млу. Фернандіто їхав у кінці вагона. Він лишив «веспу» біля Ротонди, як і домовився з Алісією. Хлопець дивився, як моторолер зникає в далечині, а потім став споглядати на довгі шереги палаців, що стояли обабіч маршруту, зачаровані покинуті замки, оточені тінистими алеями, водограями й цілим лісом статуй, де не видно було жодної живої душі. Здавалося, багатіїв ніколи нема вдома.
У височині вимальовувалися обриси «Ель-Пінару», величний профіль якого здіймався серед клоччя низьких хмар. Будівля здавалася творивом якогось чаклуна, що поставив на пагорбі це дивовижне поєднання веж, кутових елементів і двосхилих позублених дахів, наче храм, із якого можна було споглядати не лише всю Барселону, а ще й значну частину узбережжя на північ і південь від міста. «Коли небо безхмарне, з цього пагорка, мабуть, видно навіть обриси Мальорки», – подумав Фернандіто. Того вечора, утім, завіса густої темряви огортала будинок.
Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Завдання, яке йому доручила Алісія, починало його непокоїти. «Лише тоді стаєш героєм, коли відчуваєш страх», – казав його дядько, що лишився на війні руки й ока. Той, хто наражається на небезпеку і при цьому не боїться, – просто дурень. Фернандіто не знав, чого від нього чекала Алісія: геройства чи якоїсь дурниці. Мабуть, і того й іншого, вирішив він. Звісно, платню йому обіцяно щонайкращу, однак самого образу Алісії, що невтішно ридає в його обіймах, було досить, щоб змусити Фернандіто спуститися до самого пекла, та ще й доплатити за це.
Трамвай завіз його нагору, де й покинув, зникнувши в тумані; його вогні, дедалі тьмяніші, повзли схилом униз, наче примарне видиво. Майданчик о такій порі був порожній. Сяйво самотнього ліхтаря ледве окреслювало обриси двох чорних машин, припаркованих перед рестораном «Ла Вента». «Поліція», – подумав Фернандіто. Аж тут почувся гуркіт ще однієї автівки, що наближалася, і хлопець кинувся до зупинки фунікулера, щоб заховатися в якомусь темному закутку. Невдовзі автомобільні фари розітнули нічну темряву. Машина, марку якої Фернандіто визначив як «форд», зупинилася за кілька кроків від його схованки.
З «форда» вийшов чоловік, якого він уже бачив сьогодні вранці під час затримання банкіра Санчіса в його будинку на вулиці Ірадьєр. Щось відрізняло цього чоловіка від решти. Він видавався особою поважаною, родовитою, із витонченими манерами. Чоловік був одягнений як світський лев, у вбрання, яке можна побачити хіба що у вітринах крамниць «Ґалес» або «Ґонсало Комелья» і яке вирізнялося з-поміж скромнішої та практичнішої одежі агентів у цивільному, що супроводжували його. Випрасувані вочевидь у елітній хімчистці манжети його сорочки були скріплені запонками, що зблискували в темряві. Лише коли чоловік пройшов під світлом ліхтаря, Фернандіто зауважив, що рукава його забризкані темними плямами. Плямами від крові.
Чоловік зупинився й обернувся до машини. На мить Фернандіто здалося, що поліціянт помітив його, і хлопець відчув, як шлунок йому стиснувся до розміру тенісного м’ячика. Чоловік люб’язно всміхнувсь і звернувся до водія:
– Луїсе, я тут трохи затримаюся. Ти, якщо хочеш, можеш їхати. Не забуть почистити заднє сидіння. Я дам знати, коли ти будеш мені потрібен.
– Слухаюсь, капітане Ендайя.
Поліціянт дістав цигарку й припалив. Він спокійно курив, спостерігаючи, як машина віддаляється схилом униз. Здавалося, якась дивна безтурботність опанувала його, наче не існувало у світі такої тривоги чи перешкоди, що могла б завадити йому насолодитися цією миттю наодинці з самим собою. Фернандіто, під прихистком темряви,
