На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

в руці. Й одразу ж вимахнув удруге, але цей удар Матвій відбив легко. Вони ширмували запекло, люто, Сидір покусував губи, зіниці його очей стали білими — там кипіла лють, їхні коні звіріли й кусалися. Матвій шаблював обачно, наполегливо, рубався, неначе робив якусь роботу — молотив або косив. Шаблювання — справа пекельна, за короткий час вони повтомлювалися обоє, надто вхоркався Сидір. Його помах ставав усе коротшим і коротшим, удар — слабкішим. Врешті, приспавши ворога заморочливим ширмуванням, вловивши мить, Матвій підкинув своєю шаблею Сидорову й коротко потяв його в плече.

— Оце тобі за твою Москву, — вихекнув гаряче.

Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею і Сидір. Зірка ступила два кроки, страшно захропла, у неї в горлі забулькало, вона тицьнула вперед і почала хилитися на правий бік. Матвій висмикнув ноги з стремен і впав у стерню. Й одразу підхопився, остерігаючись удару ззаду, крутнувся на місці і заспокоївся. Сидір лежав у стерні долілиць, намагався підвестися, лівою рукою затискав розрубане плече. В цю мить Матвій почув тупіт, він оглянувся й побачив далеко на стерні гурт верхівців, котрі мчали сюди. То летіла підмога його ворогам. Згинці, втягуючи голову в плечі, побіг до хуторища й, розірвавши хмелеву, з коричневими, вже присохлими мачками, запону, впав за кущ здичавілої малини. Він чув, як басували коні, скрипіли сідла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все дужче й дужче вростав у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з клекотом голос:

— Він там, у малині.

І коли затріщали кущі та замелькали шаблі, той самий голос прохрипів:

— Це тобі за Варшаву!

Іван Виговський утік до Білої Церкви й ще якийсь час намагався перепиняти супротивні вітри. До нього прибігло трохи козаків і приїхав турецький посол, який пропонував захист та протекцію Порти, але гетьман відкинув ті домагання. У Бзині, біля Білої Церкви, зібралася нова рада, така ж розвихрена, гамірна й шабльована, як і в Германівці. Вона проголосила гетьманом Юрія Хмельницького, й Виговський, поступаючись посланій до нього депутації, передав через свого брата Данила булаву та бунчук Юрію Хмельницькому. За кілька днів Гуляницький і Дорошенко допровадили з Чигирина, де вона сиділа під вартою, дружину гетьмана Олену.

19 березня 1664 року Івана Виговського розстріляли поляки, звинувативши його в зраді. Довідавшись про це, впала на підлогу й померла з розпуки Олена, обох поховано в Манявському скиті.

Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькі, зичливі йому, але котрі не захотіли перейнятися його боріннями, присутні на раді старшини, що їх усіх винесла на найвищий гребінь страшна братовбивча війна опісля Виговського. Безвольного й нікчемного Юрія Хмельниченка, якого, неначе пір'їну, підхоплювали й несли у свій стан то лядський вітер, то вітер — москаль, то знову лядський, а тоді закрутив жаркий, спопеляючий турчак, покориставши славне ім'я його батька, турки задушили його на мосту в Кам'янці—Подільському й тіло кинули у воду.

З московської намови та потурання були безславно порубані кривими козацькими шаблями на Ніжинській чорній раді славолюбний Золотаренко та пихатий Сомко; хижий і підлий Цюцюра сконав у Сибіру. Сибірські вітри замели слід за саньми нелукавого, але котрий був дався на московські підмови, а потім гірко розкаявся, Многогрішного та за саньми до згину вірного Москві нерозумного Самойловича. У московському засланні доживав останні роки славний і звитяжний Дорошенко. Погинули, ледве доторкнувшись пальцями до гетьманської булави, власне, не лишивши по собі ніякого сліду, Суховій, Дрозденко, Опара, яких і літописці вписали лише одним рядком до своїх літописів.

У шмат часу після Богданової смерті, менший ніж у два десятиліття, напакувалося стільки ворохобних, куцих розумом, непостійних гетьманів, стільки підступів, зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило Україну, надломило її звитяжний дух і потьмарило — в сумну пам'ять і засторогу всім нам — її славу, написану шаблями Байди Вишневецького, Петра Сагайдачного, Остряниці, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Богуна, Кривоноса, Нечая та тисяч і тисяч безіменних, але не менше дорогих нам простих звитяжців війська Запорозького.

З того постала Велика Руїна, після якої Україна вже не змогла розправити рамена аж по сьогодні.

Україна не простила своїм нерозумним гетьманам, не простила їхніх гріхів, немудрості їхньої, дрібності, славолюбства, але й не прокляла по — справжньому на віки вічні, в тому й лихо наше, що ми не вміємо проклинати, що все високе й дрібне залишається без достатньої уваги на узбіччі нашого кривавого шляху. На тому шляху ми здебільшого тільки боронилися, чужоземні завойовники ж випробовували шаблі на наших шиях і кулі на наших грудях. Ми й нині не спромоглися на ярість, на ненависть, яка породжує пекельну енергію, на спалах, на палке самоствердження, на розумні жертви в ім'я визволення. Жертви ми приносимо безкінечно. І якби всі муки, увесь біль, всю безнадію, які витерпіли українці, перелити в пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б і або заповажало нас, або назавжди відвернулося від нас.

Ім'ям, пам'яттю кращих синів, оборонців рідного краю, ми підняли над нашими головами прострілений багато разів козацький прапор і плекаємо надію на повернення колишньої слави.

1993 р.

Примечания
1

Для загального добра (латин.).

(обратно)
Оглавление I II III IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV XVI