На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

— Новим пролиттям крові, помстою нічого не наживеш. Не виореш нею поля й не збудуєш з неї світлиці. Я шкодував і шкодую на пролиту кров, але обагрилися нею наші шаблі не з нашого ранкору, не з нашої вини. Ми мусили боронитися й перемогли…

— І пішли під ляха!

Кругле, дзюбасте обличчя, злі—презлі очі. Й ще одне поруч — великий лоб, важке підборіддя, а поміж них — пипоть носа. Крикнули в дві горлянки.

— Про ляхів потім… — По натовпу прокотився шелест, гомін («Зараз кажи, чого крутійствуєш».) — І про москалів, і про ляхів… Але я прошу спокою. — Не помітив, що приклав до грудей руку. — Спокою та розважливості. Тільки добром можемо залагодити наші справи. Інакше надія одурить нас. Звертаюся до вашої мудрості, до вашої совісті. Не даймо розшарпати себе. Шарпанина, незлагода — найбільша наша біда. Коли одне тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кінь стоїть на місці. Прошу вас, сиві та буйні голови, славне військо Запорозьке, годитися між собою, тільки в згоді наша сила. Нас хочуть порізнити москалі…

— А ляхи ще більше! Цар нам гроші дає… — знову той дзюбастий. — Ти ж нам не даси! — Й ще голоси. Їх покрив громовий бас:

— Таж дайте сказати!

Виговський спробував підійти з іншого боку.

— Я знаю, тут, на раді, є багато мудрих голів… Але якщо кожне слухатиме тільки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте ваші думки й поради при собі й не повставайте проти думки громади… Це я вам кажу, — раптом не втримався (на що одразу ж і пошкодував), гримнув на дзюбастого та другого з носом — пиптем, які кричали без угаву, не давали говорити. В натовпі закричали, засвистіли, найдужче пускали гомони запорожці.

— Ми — громада! А ти нам ніхто! Як порішимо, так і буде, — дзьобастий.

Чи не вперше в житті Виговським оволоділа така лють, що, май волю, посік би на капусту обох заводіїв. Але бачив, що тут його волі вже майже немає, навіть не міг зупинити розбурханий натовп. Й тоді на воза вирвався Гуляницький, вистрілив угору з пістоля:

— Тихо!

— А то що? — здалеку.

— Стрільну у твою дурну пику.

— А ти спробуй!

І все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усі думки.

— Після такої перемоги ми можемо самі панувати в краї. Обирати свій уряд, своїх суддів, бурмістрів тарайців. Ми ніколи не мали такої можливості…

— Так нащо ж ти нас ляхам продав?…

— Ми уклали договір на конфедерацію…

— А що це таке?… Нею закусюють?

— Під рукою короля чи ні?

— Під рукою, але як рівний з рівним. Стаємо вільним народом, державою Руською…

— А ти — князем? І знову буде шляхта?

— Шляхта — наша. З вас, козаків.

— Не тре — е — еба нам шляхти! Натерпілися! — заревло кілька десятків горлянок.

У гетьмана палало обличчя, він задихався:

— Вас купляють. Вас намовляють…

— Ти — вже куплений.

— Він хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!

Либонь, нічого дурнішого не можна було вигадати, але, виявляється, безглуздість має велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплі у гетьмана його впевненість, рішучість, плутав думки, розсіював увагу. Він бачив, що щось рушиться, що земля випорскує з — під нього, але ще сподівався втримати її під собою і натовп під своєю рукою. Оглянувся, шукаючи підтримки в генеральної старшини, сподівався, що вона стане поруч нього й це переломить раду в його сторону. Але старшини відводили очі, кожному боліло тільки своє: одному — добутий статок, другому — високий уряд, ще іншого спопеляли заздрощі, комусь не подобалося високодумство гетьмана, а декому світилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло Ханенко, який клявся захистити гетьмана «зубами та шаблею», микуляв очима, Носач позирав відверто глузливим поглядом, Тетеря взагалі зашився в натовп, Дорошенка не було — сам послав у степи проти татар… Й ревів зварйований підмовниками натовп, ніхто не хотів приглушити злого, розшалілого чортика в душі. Нехай все йде на погибель, на хух, аби мені викричатися. А що буде потім…

Наперед посунули запорожці. Й приступили ближче полтавці, переяславці з Цюцюрою, ніжинці з Золотаренком. Ці дивилися відверто вороже, озлоблено, хижо поблискували очі, в'їдливо ширилися роти.

— Ви, пси смердючі! — гукнув Гуляницький. — Нема на вас управи… Ви хочете… Страх згубили… Мерзотники! — Й розлютив доконечно раду. Тріснув постріл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Він рвонув на грудях сорочку:

— Стріляй, падлюко! Я в бою не втікав! — Стояв розвихрений, рвійний, розпашілий, чорнявий, розчервонілий, гарний, як присуджений до страти янгол. Виговський також не похитнувся від посвисту кулі, але йому шерхло в горлі, не ставало повітря в грудях, він ще раз спробував повернути фортуну у свій бік:

— Ви нічого не знаєте! — гукнув щосили. — Послухайте пакти, а тоді кажіть. Як скажете, так і буде. Пакти послухайте!

На воза вилізли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дістав з — за пазухи аркуші, рівняв їх.

— Слухайте Гадяцькі пакти! — гукав Гуляницький, але намарне.

— Не хочемо слухати лядських зброднів!

— Забирайся геть! Воліємо Хмельниченка гетьманом!

— То не лядські збродні, ми самі укладали ті пакти!

— Брехня! їх шляхта накурликала!..

— Таж не крути довбешкою, дай послухати!

— Не хочемо під ляха!

— Хмельниченка гетьманом!

— Слава Хмельниченку!

Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в галасі та гомоні. І вже ліворуч від воза присліпуватий козак у шкіряному кунтуші тузував дрібненького тонкошийого козачка в лисячій шапці, яка падала тому на очі й він нічого не бачив, а поруч зчепилося ще двоє, і в інших руки падали на руків'я шабель, і дуже комусь не хотілося, аби Верещака читав статті,