На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

— Бий їх! — заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок із чорними вусиками, чорним, напущеним на самі очі — розжахані, божевільні — чубчиком.

— Рубай!

Бахнув ще один постріл, за ним ще два.

— Своїх поб'єте!

— Тут немає своїх. Усі чужі…

Кілька чоловік підлізло під воза, він заскрипів, загойдався, почав хилитися на бік.

— Що ж ви робите!..

— Ногу, ногу пустіть!

Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено — радісне, з роззявленим ротом Цюцюрине обличчя, й він, зойкнувши від страшного болю, стрибнув у сідло. На мить йому затемріло в очах й ще не встигло розвиднітись, як він ударив закаблуками по ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув піною, поніс Виговського крізь розчахнутий натовп до містка. За ним кинулося тільки двоє козаків охорони й кільканадцять переслідувачів, але біля містка, пропустивши гетьмана та його охоронців, зімкнулися затяжці, ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.

Сухо стукотіли копита, Виговський, а з ним ще двоє козаків мчали по дорозі. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, віз, як роз'ярілі козаки смугували шаблями Верещаку та Судиму, як, задкуючи, відбивався шаблею Гуляницький і таки пробився до затяжців, як дивився услід Виговському Юрась Хмельниченко й, підстрибуючи, сміявся по — дитячому, ще й кілька разів плеснув у долоньки.

— Оце вам, паскуди, гетьман! — плюнув у бік Юрася Гуляницький.

Біля Хмельниченка тупцяв джура покійного гетьмана Богдана Іванцьо Брюховецький і, втягуючи в плечі схожу на прокіптюжений чумацький казанок голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскістю сміхом дзиґорів:

— Побіг, як ошмалений з пожежі. Наше зверху!

Юрась згідливо хитнув головою, він сприйняв це «наше» як його, власну перемогу, Іванцьо ж вкладав туди ще й інший, потайний, далекосяжний зміст. Старий, з пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обіч того гурту, мовив, ні до кого не звертаючись:

— Все скінчилося. Пес ковбасу з'їв.

Слова були майже безглузді, але Юрасеві чомусь урвався сміх.

І ще двоє козаків: один старший — військовий осавул Дем'ян Многогрішний, другий молодший — попів син, красноколядинський сотник Іван Самойлович, які щойно на раді познайомилися й заприязнили один одному, з терпкою цікавістю спостерігали за втечею Виговського та за фіглярством Хмельниченка. Сиділи на невисокому зрубі криниці біля річечки, лузькали насіння, попивали з липового корячка холоднячок, переморгувалися. Чужі нещастя, якщо тобі самому ніщо не загрожує, круговерть чужого життя завше викликають цікавість та зачудування. Й водночас у простецькій чубатій голові військового осавула і в хитруватій, з ранніми залисинами сотника далекими зірницями спалахували неясні, вабливі, схожі на химери думочки, в яких вони не відкрилися б не тільки один одному, а й священикові на сповіді.

Все ще упосліджений у сотні, Матвій Журавка не удостоївся честі бути присутнім на раді, разом із веселим, баляндрасним козаком Харком Калиниченком вони стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за свої ж таки баляндраси, за кпини над сотником.

Вони чули галас і гомін ради, й постріли, й бачили помахи шабель, тривожилися все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже хотіли й собі їхати до села, як раптом помітили трьох вершників, котрі притьма втікали з ради. В одному з вершників упізнали гетьмана. Виговський і його охоронці злетіли на горб сажнів за триста від Матвія та Харка й кинулися дорогою вниз. І саме тоді Матвій помітив ще трьох вершників, котрі перебралися через річку й тепер летіли путівцем навперейми Виговському. Бита дорога, що нею мчав гетьман, далеко в окіл оббігала велике, заросле ситнягом та очеретом болото й повертала ліворуч, там у неї вливався путівець. Матвій зрозумів — за гетьманом іде погоня. Щось у ньому шарпнулося, й зів'яло, й звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою хвилею, зануртувало. Всім був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в сотню, але за проступок великий, за який можна й на горло скарати, й навіть тоді його прикрила гетьманська долоня. То невже він покине свого добродійника в таку круту годину!

— Харку, то харцизяки. Переймемо їх!

Веселун Харко з усмішкою під пшеничними вусами, відчаюка й зірвиголова — йому б тільки летіти навперегонки з вітром, втікати або доганяти, — першим зірвав коня. Але Зірка швидко обігнала темно — гнідого Харкового бахмета. Вона ніколи не звивалася, не збивалася з кроку, йшла рівно, витягнувшись у струну, й тільки похропувала та притискала до шиї вуха.

Вони летіли по стерні, й коні глухо били копитами в прибиту дощами землю, стернями, немов утікаючи від них, біг вихор, крутив сухий бур'ян, стемнілу житню солому, а потім, неначе злякавшись вершників, різко метнувся праворуч; попереду, обкопане канавою, зеленіло старе хуторище, де буйно проростали лопухи та кропива, і хміль по — обплітав замшавілі вишні та сливи. Ті троє пізно побачили перейми, повернули, стовпилися й переплуталися стременами, Матвій обійшов їх ззаду й на всьому скаку рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув кобилу — з шаблі на штани й на сідло текла кров — і побачив перед собою тільки одного вершника: Харко й ще один лежали на стерні, їхні коні, покусуючи один одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвія, був… Сидір. Мідна таріль обличчя, дірка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Він перший кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж хребта коня, Матвій ледве встиг зрушити з місця Зірку і заскочити зліва. З цього боку не з руки рубатися і йому, але й супротивнику теж, саме такого бою вчив його колись на Січі старий запорожець Грива. І все ж Сидір випередив його. Замахнувся з — за плеча, й Матвій поставив цапки Зірку та відхилився в лівий бік і назад, шабля змигнула перед його очима і з свистом розітнула повітря. Сидір ледве втримав її