Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

73

СТАБ І ФЛАСК УБИВАЮТЬ СПРАВЖНЬОГО КИТА,

А ПОТІМ РОЗМОВЛЯЮТЬ ПРО НЬОГО

Треба пам’ятати, що весь цей час за бортом «Пеквода» висіла велетенська голова кашалота. Але нам доведеться зоставити її там, поки не діждемося зручної нагоди заходитись коло неї. А поки що в нас є інші, невідкладніші справи, і все, що ми можемо зробити для тієї голови, — це благати небо, щоб витримали талі.

Річ у тому, що за минулу ніч і за цей ранок «Пеквод», дрейфуючи, перемістився в такі води, де видніли то там, то там латки жовтого бріту, а це було несподіваною ознакою того, що десь поблизу можна натрапити на справжніх китів, хоча, загалом кажучи, мало хто міг би припустити, що цей вид левіафанів може стрітися в цих місцях саме в таку пору року. І хоч уся наша команда звичайно гордувала полюванням на цю здобич нижчого гатунку, та й взагалі промисел справжніх китів зовсім не був метою «Пеквода», і хоч поблизу островів Крозе з судна бачили чимало китів цієї породи, але вельботів для погоні не спускали, — одначе тепер, коли ми вже вполювали одного кашалота і голова його висіла біля нашого борту, на подив усім було оголошено, що того дня, коли трапиться нагода, треба вполювати справжнього кита.

І чекати нагоди довелося недовго. Незабаром з завітряного боку побачили високі фонтани й у погоню вирядили два вельботи — Стабів і Фласків. Вони довго віддалялись від корабля, аж поки стали майже не видні з марсів. Та раптом марсові помітили, що вдалині забіліла піна на сколоченій воді, і невдовзі загукали згори, що один чи обидва вельботи, певне, загарпунили кита. Минув якийсь час, і ми виразно розгледіли обидва вельботи, що мчали на буксирі в кита прямо до корабля. Страховище підпливло до «Пеквода» так близько, що спочатку здавалося, ніби воно має якісь лихі наміри; але несподівано, закрутивши цілий вир, кит поринув за кільканадцять ярдів від борту й зник нам з очей — пірнув під наш кіль.

— Ріж! Ріж линву! — загукали з судна до човнів, бо вже здавалося, що вони ось-ось наскочать на борт і розіб’ються. Та в кадобах було ще вдосталь линви, а кит поринав углиб не дуже швидко, і на вельботах, попустивши линву вільно, налягли на весла скільки сили, щоб обминути корабель перед його носом. Якусь хвилину становище було критичне, бо вони, попускаючи линву, що тягла їх в один бік, самі веслували в інший, і ті дві супротивні сили загрожували затягти їх під корабель. Та їм досить було виграти всього кілька футів. І вони не здавалися, аж поки справді виграли їх. Ми відчули, як по кілю судна блискавично пробіг легкий дрож і натягнена линва, ковзнувши по днищу «Пеквода», з ляском вискочила з води перед самим форштевнем. Вона аж тремтіла, і бризки з неї падали на воду, наче скалки з розбитого скла. Кит теж виринув по другий бік корабля, і човни знову могли мчати вільно. Та зморений велетень уже сповільнив свій рух і, наосліп завернувши назад, обминув корабель поза кормою, тягнучи за собою обидва човни, так що вони описали повне коло кругом корабля.

Тим часом на вельботах усе вибирали й вибирали линви; нарешті, коли підтяглися до самого кита з обох боків, Стаб і Фласк почали навперемін кидати в нього списами. Отак точився той бій навколо «Пеквода», і орди акул, що доти роїлись біля кашалотового трупа, тепер кинулись на свіжу кров і жадібно всмоктували її з кожної нової рани, як ото колись спраглі іудеї припадали до джерел, що прискали з розколотої скелі за кожним ударом Мойсеевого жезла.

Нарешті зачервонів і струмінь з дихала, і кит затіпався в страхітливих передсмертних корчах, а тоді перевернувся догори черевом, неживий.

Поки обидва помічники капітана накидали линви на хвостові плавці кита і взагалі готувалися підтягувати його до «Пеквода», між ними зав’язалась така розмова:

— Цікаво мені, навіщо нашому старому здалась оця гора поганого сала, — сказав Стаб; йому гидко було й думати про те, що довелось мати справу з таким нікчемним левіафаном.

— Навіщо? — перепитав Фласк, змотуючи зайвину линви на носі вельбота. — А хіба ти ніколи не чув, що той корабель, котрий хоч раз мав з одного борту припнуту голову кашалота, а з другого — голову справжнього кита, довіку не перевернеться догори кілем?

— А чого ж воно так?

— Не знаю, але я сам чув, як про це казав отой жовтопикий привид, Федаллах, а він, здається мені, знає все про моряцькі чари. Мені тільки думається часом, що він кінець кінцем начаклує нашому «Пекводові» якогось лиха. Не дуже мені до вподоби цей чолов’яга. Тобі, Стаб, не впадало в очі, що отой його зуб неначе різьблений у вигляді зміїної голови?

— Бодай його море поглинуло! Я до нього не додивлявся, та коли трапиться така нагода, що він темної ночі стоятиме коло фальшборту й жодної душі не буде поблизу… Дивись, Фласк! — і він промовистим рухом обох рук показав униз, на воду. — Авжеж, так і зроблю! По-моєму, той Федаллах — то сам диявол, що перебрався людиною. Ти віриш отим байкам, ніби його нишком провели на «Пеквод»? Я тобі ще раз кажу: то сам диявол. А що ми його хвоста не бачимо, так це тільки тому, що він його ховає. Мабуть, змотує, як линву, і носить у кишені. Отуди к бісу! Я оце тільки тепер здогадався, чого він весь час просить клоччя, щоб запихати в носаки чобіт.

— Він і спить не роззуваючись, правда? У нього навіть койки нема, я сам бачив, як він ночами лежить на бухті змотаної линви.

— Певно, що на бухті,— а знаєш чому? Все через отой проклятий хвіст: він його, розумієш, теж змотує і кладе всередину в бухту.

— І чого то наш старий так подовгу сидить з ним та балакає?

— Мабуть, за щось домовляються чи торгуються.

— Торгуються? За що ж?

— Ну, бач, наш старий так уже заповзявся на того Білого Кита, отож диявол і норовить якось обшахрати його: виміняти в нього або срібного годинника, або душу, або ще щось за те, що віддасть йому в жертву Мобі Діка.

— Пхе! Ти смішки строїш, Стаб. Як же той Федаллах міг би це зробити?

— Не знаю, Фласк, але диявол —