Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

особистістю в акційне товариство двох пайовиків, що моїй вільній волі завдано смертельної рани і що помилка чи невдача мого товариша затягла б і мене, безневинного, в незаслужене нещастя й у погибель. Тому я бачив, що тут, у царстві Провидіння, настало щось схоже на міжцарів’я, бо його абсолютна справедливість нізащо в світі не погодилася б із такою кричущою кривдою. А проте, міркуючи далі, поки моя рука час від часу висмикувала Квіквега зі щілини між тушею кита й бортом «Пеквода», бо його могло затягти туди й розчавити, — міркуючи, кажу, далі, я збагнув, що таке моє становище — це достеменно становище кожної живої смертної істоти. Тільки в більшості випадків оті сіамські узи в той чи інший спосіб сполучають нас із багатьма іншими смертними. Коли збанкрутує ваш банкір — це зруйнує і вас; коли ваш аптекар помилково покладе вам у пігулки отрути — ви помрете. Звісно, ви можете сказати, що завдяки безмірній обережності можна уникнути і цих, і багатьох інших небезпек, які загрожують нам у житті. Та хоч як старанно й пильно я тримав Квіквегів «мавпячий повідець», часом він шарпав за нього так, що я мало не вилітав за борт. Ніяк не міг я забути й того, що, як не крути, в моїй владі тільки один кінець повідця[110].

Я вже сказав, що часто висмикував бідолаху Квіквега з щілини між китом і кораблем, куди він час від часу падав, бо й кит, і корабель безперестану гойдалися. Але загроза, що його розчавить там, була не єдина. Акул анітрохи не відстрашила різанина, вчинена серед них минулої ночі; знову, і навіть ще дужче приваблювані кров’ю, яка досі лишалась у жилах трупа, а тепер почала виливатись у море, ці оскаженілі хижаки роїлись довкола, наче бджоли у вулику.

І якраз серед тих акул був тепер Квіквег. Він часто, послизаючись на туші, відпихав їх ногою. В це важко повірити; але акули, що звичайно не гребують будь-яким м’ясом, дуже рідко зачіпають людину, коли їх вабить така здобич, як мертвий кит.

І все ж не було сумніву: коли вони в такому кровожерному азарті, то краще не спускати їх з ока. І тому, крім «мавпячого повідця», за який я раз у раз відтягував Квіквега від занадто близької пащі котроїсь особливо лютої на вигляд акули, було вжито й інших запобіжних заходів. Стоячи на помістку, вивішеному за бортом, Тештіго й Дагу безперестану ширяли гострими кйтобійськими лопатками над головою в Квіквега, вбиваючи ними стількох акул, скількох могли дістати. Ця їхня діяльність, безперечно, була цілком некорислива й дружня. Я визнаю, що вони зичили Квіквегові якнайбільшого добра; але вони намагалися захищати його так ревно і з таким поспіхом, що лопатки в їхніх не дуже обережних руках не раз могли скоріш відтяти ногу Квіквегові, ніж хвіст акулі, тим більше, що і Квіквега, й акул часом майже ховала від їхніх очей скаламучена кров’ю вода. Але бідний Квіквег, що, напружуючи всі сили, геть засапаний, морочився там з важенним залізним гаком, — бідний Квіквег, я гадаю, тільки посилав молитви до Йоджо, віддавши життя в руки богів свого племені.

«Ну що ж, ну що ж, любий мій товаришу й нерозлучний брате, — думав я, то натягуючи, то попускаючи повідець у такт кожній хвилі, що набігала на «Пеквод», — чи не однаково, кінець кінцем? Хіба ти — не дорогоцінний образ кожного з нас у цьому китобійському світі? Цей незглибимий океан, серед якого ти так засапався, — то життя; ці акули — то твої вороги; ці лопатки — то твої друзі; і в якій же прикрій халепі, в якій же грізній небезпеці завис ти між тими акулами та лопатками, бідолашний мій!»

Та не журись! Є в запасі для тебе й радість, Квіквегу. Бо ось, коли знеможений дикун з посинілими губами й налитими кров’ю очима нарешті видерся по ланцюгу на палубу й спинився коло борту, весь мокрий як хлющ, неспроможний стримати дрож, до нього підійшов стюард і зичливим, підбадьорливим поглядом підніс йому… що? Чарку підігрітого коньяку? Ні, підніс йому — о великі боги! — підніс йому кухоль теплуватої води з імбиром!

— Імбир? Що це запахло — імбир? — підозріливо спитав Стаб, підходячи до них. Тоді зазирнув у ще повний кухоль: — Так, справді імбир. — Постояв хвильку, ніби приголомшений цим відкриттям, спокійно підступив до здивованого стюарда й протягло вимовив: — Імбир? Імби-ир? А скажіть мені, містере Пундик, будьте такі ласкаві: в чому ж сила вашого імбиру? Невже ти, Пундику, хочеш імбиром розпалити вогонь в оцьому закоцюблому канібалові? Імбир! Та що в біса таке твій імбир! Морське вугілля? Дрова? Сірники? Губка? Порох? Що таке в біса твій імбир, — питаю, — що ти приніс оцей кухлик нашому бідному Квіквегові?.. Ні, тут не обійшлося без підлих плутнів якогось товариства тверезості,— додав він раптом і ступив назустріч Старбакові, що саме надходив з носа. — Ви погляньте на цей кухлик, сер. Або принюхайтесь до нього, коли ваша ласка. — Тоді, стежачи за виразом Старбакового обличчя, пояснив: — Стюард, містере Старбак, уже до того знахабнів, що приніс Квіквегові, коли той оце щойно піднявся на палубу з кита, оцього ось каломелю з ялапою.[111] Хіба стюард — аптекар, шановний пане? І дозвольте спитати: чи такими міхами роздмухаєш життя в напівживій людині?

— Навряд, — погодився й Старбак. — Це ж бурда, та й годі.

— Чуєш, стюарде? — закричав Стаб. — Ми тебе навчимо, як труїти нам гарпунників! Забирай геть своє аптекарське зілля! Ти, мабуть, усіх нас радий потруїти, еге? Чи, може, ти прибрав до кишені наші поліси на страхування життя, а тепер хочеш звести нас зі світу й загребти грошики, га?

— Я не винен! — гукнув Пундик. — Це тітуся Харита принесла до камбуза імбир. І наказала мені, щоб я ніколи не давав гарпунникам спиртного, а тільки отаку «імбирівку» — це так вона її називає.

— «Імбирівка»! Ось тобі, ось тобі імбирівка, шахраюго! Біжи мерщій до камбуза й принеси чогось кращого. Гадаю, що я не роблю нічого поганого, містере Старбак: адже капітан сам наказував, щоб гарпунникові, котрий працював на киті, давати грогу.

— Дарма вже, — відказав Старбак. — Тільки не бий його більше, а…

— Ет, хіба я його вдарив? Я б’ю по-справжньому тільки китів та всяку велику рибу, а це ж в’юн. Ви хотіли щось іще сказати, сер?

— Нічого, тільки піди сам із ним та візьми, що тобі треба.

Стаб вернувся з темною пляшкою в одній руці і якоюсь бляшанкою,