Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Коли в того кита, що його уполював «Пеквод», відтяли голову й обдерли сало з тулуба, голову підтягли талями до борту, наполовину піднявши її з води, так що велика частина її ще лишалась у рідній стихії. Весь корабель круто накренився до неї, бо її вага з величезною силою відтягувала вниз салінг грот-щогли; а кожна рея по тому борту стриміла над хвилями, мов кранова стріла, і голова, з якої стікала кров, висіла на боці «Пеквода», наче голова велетня Олоферна на поясі в Юдіфі.[109]
Коли цю роботу скінчили, настав полудень, і моряки подались обідати. На палубі, щойно такій гамірній, запанувала тиша. Важке мідне безгоміння, немов якийсь всесвітній жовтий лотос, усе ширше й ширше розгортало над морем свої безмірні, безшелесні пелюстки.
Минув недовгий час, і в це безгоміння вийшов зі своєї каюти самотній Ахав. Він кілька разів пройшовся туди й сюди по юту, зупинився, визирнув через борт, а потім повільно підійшов до грот-щогли, взяв Стабову лопатку — вона стояла там ще відтоді, як нею відрізано китову голову, — встромив її в нижню частину завислої за бортом голови, затис кінець держална під пахвою, наче милицю, і застиг, перехилившись через борт і втупивши в китову голову уважний погляд.
Та голова була чорна й загадкова; висячи серед важкої тиші, вона скидалась на сфінкса в пустелі.
— Озвись, велетенська, достойна голово, — прошепотів Ахав, — ти хоч і не маєш бороди, але поросла наче мохом, озвися, могутня голово, розкрий нам таємниці, сховані в тобі. З усіх норців на світі ти пірнала найглибше. Ця голова, що на неї тепер світить з неба сонце, рухалась серед самих підвалин цього світу. Там, де дотлівають невідомі імена й невідомі флоти, де іржа точить невисловлені надії і якорі, де в повних смерті трюмах оцього нашого корабля — Землі — баластом лежать кістки мільйонів потонулих людей, — там, у тому страхітному підводному краю, твій найрідніший дім. Ти бувала там, куди ще не спускався жоден норець-людина, жоден водолазний дзвін; ти спочивала поряд з багатьма моряками, чиї матері, що забули про сон, радо віддали б життя, аби лягти там на спочинок. Ти бачила коханців, що, обнявшися, стрибали в воду з охопленого полум’ям судна; серце коло серця, зникали вони під переможними хвилями, вірні одне одному й тоді, коли само небо неначе зрадило їх. Ти бачила, як пірати зі сповитої в глибоку темряву палуби скидали в море замордованого капітана, і він годину за годиною падав у ще глибшу темряву ненаситної хлані, а вбивці його пливли далі живі й цілі, тоді як мигтючі блискавки стрясали сусідній корабель, що міг би донести чесного чоловіка в розкриті назустріч йому нетерплячі обійми дружини. О голово! Ти бачила досить, щоб від того розкололися планети й сам Авраам утратив віру, а проте не хочеш промовити й слівця!
— Вітрило! — пролунав з грот-марса радісний голос.
— Так? Ну що ж, приємна новина, — гукнув Ахав, раптом випроставшись, і з чола його відлетіли всі грозові хмари. — Такий бадьорий окрик серед цієї мертвотної тиші міг би зм’якшити серце і комусь кращому за мене… З якого боку?
— Попереду, три румби від правого борту, сер! Несе нам свій вітер!
— Ще краще! Якби оце святий Павло простував зараз тією дорогою та приніс свій вітер у моє безвітря! О природо! О душе людська! Словами й не скажеш, як багато у вас подібного! Нема в матерії найдрібнішого атома, щоб йому не знайшлося хитромудрого відповідника в людській душі.
71
ІСТОРІЯ «ЄРОВОАМА»
Корабель і вітер летіли опліч, та вітер був прудкіший від корабля, і незабаром «Пеквод» теж загойдався на хвилі.
У підзорну трубу дедалі виразніше видно було по вельботах та по варті на марсах, що незнайомий корабель — китолов. Але курс його пролягав далеко з навітряного боку, і він мчав швидко, прямуючи, очевидно, на інші терени, тому «Пеквод» не міг надіятись на зустріч. Отож на щоглі підняли сигнальний вимпел і стали чекати, яка буде відповідь.
Тут треба зазначити, що, як і кораблі військових флотів, судна американського китобійного флоту мають кожне свій сигнальний вимпел, і всі ці вимпели разом з назвами відповідних суден зібрані в спеціальній книзі, яка є в кожного капітана. Таким чином командири китобійних суден мають змогу дуже легко розпізнавати один одного в океані навіть на досить далекій відстані.
Нарешті другий корабель відповів на сигнал «Пеквода», піднявши свій вимпел. Виявилося, що то «Єровоам» з Нентакіту. «Єровоам» змінив курс, підійшов ближче, ліг у дрейф із завітряного боку від нас і спустив на воду човен. Незабаром той човен підплив до нашого борту, та коли на Старбаків наказ спустили трапа, щоб прийняти капітана, прибулого з візитом, той махнув рукою з корми свого човна: мовляв, це зайвий клопіт. Виявилося, що на «Єровоамі» лютує небезпечна пошесть, а тому Мейг’ю, його капітан, боявся занести заразу й на «Пеквод». Хоч сам він, та й уся команда його вельбота були здорові і хоч «Єровоам» лежав у дрейфі за половину відстані рушничного пострілу і між нашими суднами котилися хвилі й віяв свіжий вітер, неприступні ні для якої зарази, та він, сумлінно дотримуючись обачливих карантинних правил суходолу, рішуче відмовився піднятись на борт «Пеквода».
Проте це анітрохи не перешкодило розмові. Зберігаючи відстань у кілька ярдів між собою й нашим бортом, човен з «Єровоама» нечастими гребками примудрявся держатись поряд із «Пекводом», що важко сунув по хвилях під самим грот-марселем (бо вітер на той час знявся вже досить свіжий). Правда, час від часу великий бурун, несподівано набігши, кидав човен трохи вперед, але веслярі зразу вправно вертали його куди треба, і тоді на хвилину перервана розмова поновлювалася. Отак вона й точилася далі, проте час від часу переривалась і з зовсім іншої причини.
Один з веслярів на човні з «Єровоама» мав зовнішність досить чудну навіть як на члена екіпажу китобійного судна, де звичайно кожен окремий член команди і в загальне враження вносить якусь буйну своєрідність. То був невисокий, кремезний чоловік з обличчям у густому ластовинні й пишною золотою чуприною. Він мав на собі довгополий каптан
