Джерело - Айн Ренд
Згодом фотографію побачив художній редактор «Знамена» і гаркнув:
— Що це таке, чорт забирай?
— Говард Рорк, — сказав фотограф.
— Хто такий Говард Рорк?
— Архітектор.
— Кому, на дідька, потрібне фото архітектора?
— Ну, я просто подумав…
— Окрім того, фото якесь божевільне. Що з цим чоловіком?
І фотографію відправили в архів.
Квартири в будинку Енрайта швидко винайняли. Наймачі, які оселилися тут, хотіли жити з розумним комфортом і ні про що більше не дбали. Вони не обговорювали цілісності будинку — їм просто подобалося тут мешкати. Вони належали до людей, які ведуть корисне, активне і непублічне особисте життя.
Але інші тижні три чимало теревенили про будинок Енрайта. Казали, що він безглуздий, зроблений напоказ і штучний. Казали: «Моя люба, уявіть, що ви запрошуєте до себе місіс Морленд, живучи у такому місці, коли її будинок вирізняється таким смаком!». З’явилося і кілька людей, які заявляли: «Ви знаєте, мені радше подобається модерна архітектура, у наші дні з’явилося кілька цікавих взірців. У Німеччині є ціла школа, радше надзвичайна — але це геть ні на що не схоже. Це потворно».
Еллсворт Тухі жодного разу не згадав у своїй колонці будинку Енрайта. Читач «Знамена» написав йому: «Любий містере Тухі, що Ви думаєте про споруду, яку називають будинок Енрайта? У мене є приятель, який працює декоратором, він багато розповідав про цю будівлю, казав, що вона нікудишня. Архітектура та інші види мистецтва — це моє захоплення, я не знаю, що думати. Що Ви скажете про це у своїй колонці?». Еллсворт Тухі відповів особистим листом: «Любий друже, нині у світі будують стільки важливих споруд і відбувається стільки видатних подій, що я не можу присвятити свою колонку тривіальному явищу».
Але люди почали звертатися до Рорка — саме ті, на яких він сподівався. Цієї зими він отримав замовлення від Норісса на скромну заміську резиденцію. У травні підписав іншу угоду — на будівництво першого свого офісного центру, п'ятдесятиповерхового хмарочоса в центрі Мангеттену. Ентоні Корд, власник ділянки, виник нізвідки і протягом кількох блискучих нещадних років доробився до значних статків на Волл-стріт. Він хотів мати власну будівлю, тому звернувся до Рорка. Роркова контора розрослася до чотирьох кімнат. Працівники любили його. Вони самі не могли цього второпати і були б страшенно вражені можливістю вжити слово «любов» до холодного, неприступного, відлюдькуватого шефа. Цими словами вони зазвичай описували Рорка, бо звикли вживати їх за всіма стандартами й уявленнями свого минулого; працюючи з Рорком, вони розуміли, що ці слова не мали нічого спільного з ним, але не могли пояснити, ані який він був, ані що вони відчували до нього.
Він не всміхався до них. Не запрошував випити разом, ніколи не розпитував про родини, любовне життя чи віросповідання. Він реагував лише на одну складову сутності людини — на її творчий хист. У його конторі кожен мав бути компетентним. Без альтернатив, без виправдань. Але якщо людина працювала добре, їй більше нічого не було потрібно, щоб завоювати прихильність працедавця, що було не подарунком, а поверненням боргу, не прив'язаністю, а визнанням. Таке ставлення плекало незмірне почуття самоповаги у кожного працівника контори.
— Але це нелюдяно, — сказав хтось, коли котрийсь із Роркових креслярів спробував пояснити поведінку шефа, — це холодний, розсудливий підхід!
Один хлопчина, тип юного Пітера Кітінґа, намагався зробити пріоритетним людський підхід у конторі; він не протримався і двох тижнів. Іноді Рорк помилявся, обираючи підлеглих, але рідко; ті, хто затримувалися більше місяця, ставали його друзями на все життя. Вони не називали себе друзями; вони не вихваляли його перед сторонніми; вони взагалі про це не говорили. Вони лише невиразно знали, що річ не в їхній прихильності до нього, а в тому кращому, що в них є.
Домінік усе літо не виїжджала з міста. Вона з гірким задоволенням згадувала свою звичку подорожувати; її злила думка, що вона могла поїхати, але не хотіла. Вона насолоджувалася своєю злістю — і це приводило її до Роркової кімнати. Ночами, коли була не з ним, вона блукала вулицями міста. Ішла до будинку Енрайта чи до крамниці Фарґо і завмирала, довго дивлячись на споруду. Вона виїжджала з міста — подивитися на будинок Геллера, будинок Санборнів або автозаправну станцію Ґовена. Вона ніколи не розповідала про це йому.
Якось о другій ночі вона сіла на паром до Стейтен-Айленду; вирушила на острів, самотньо стоячи біля поруччя порожньої палуби. Дивилась, як місто віддаляється від неї. У розлогій порожнечі неба й океану місто здавалося лише маленьким зубчастим виступом, однорідною щільною масою, не місцем із вулицями й окремими будинками, а суцільною скульптурною формою з нерівних сходинок, що здіймалися і безладно падали вниз, довгих підйомів і раптових узвозів, нагадуючи діаграму впертого поєдинку. Але воно тягнулося до нечисленних піків, до тріумфальних щогл хмарочосів, що звелися вгору в боротьбі.
Паром пропливав біля статуї Свободи — зеленавої фігури з рукою, піднятою, наче хмарочоси позаду неї.
Домінік стояла біля борту, аж поки місто розчинилося вдалечині, відчуваючи наростання відстані як наростання напруги у ній самій, як натягування життєвої струни, що могла розтягнутися лише на певну відстань. Вона стояла у мовчазному хвилюванні, поки паром не почав наближатися до берега, і вона побачила, як місто знову росте їй назустріч. Вона широко розвела руки — місто збільшувалося до рівня її ліктів, зап’ястків, кінчиків пальців. Потім хмарочоси здійнялися над її головою, і вона обернулася.
Зійшла на берег. Вона знала, куди йти, і хотіла якнайшвидше там опинитися, та відчувала, що мусить дійти туди сама, пішки. Тому пройшла половину Мангеттену довгими, порожніми, лункими вулицями. Було о пів на п’яту, коли вона постукала в його двері. Він був сонним. Вона похитала головою:
— Ні, — сказала вона. — Повертайся до ліжка. Я просто хочу побути тут.
Вона не доторкнулася до нього. Зняла капелюха і туфлі, скрутилася в кріслі та задрімала, звісивши руку з билець і схиливши набік голову. Зранку він ні про що в неї не запитував. Вони разом приготували сніданок, потім він почав збиратися
