Джерело - Айн Ренд

не відчувають не лише потреби слухати його, а й узагалі до нього байдужі. Але нещасні та посередні тягнулися до нього. Дріппі Манн почав блукати за ним по п'ятах із мовчазною відданістю пса. Біллі Віллсон, у якого померла мати, щовечора шкандибав до будинку Тухі, сідав із Еллсвортом на ґанку і слухав його, часом здригаючись, не вимовляючи ані слова, широко розплющивши очі й дивлячись сухими та благальними очима. Сухоребрий Дікс захворів на поліомієліт — він перебував у ліжку, вдивляючись у кінець вулиці й очікуючи на Еллсворта. Рудий Гезелтон провалився на іспитах і просидів чимало годин, заливаючись сльозами, з Еллсвортовою холодною та спокійною рукою на своєму плечі. Складно сказати — чи це вони всі відкрили Еллсворта, чи це Еллсворт відкрив їх. Це більше скидалося на закон природи: як природа не терпить порожнечі, так само біль і Еллсворт Тухі притягували один одного. Лунав його прекрасний гучний голос: «Страждати добре. Не нарікайте. Терпіть, схиляйтеся, приймайте його — і дякуйте Богові за ці страждання. Тому що вони роблять вас кращими за людей, які сміються та почуваються щасливими. Якщо ви цього не розумієте, не намагайтеся зрозуміти. Усе зло походить від розуму, тому що розум ставить забагато питань. Благословення у вірі, а не в розумінні. Тому, якщо ти провалив іспити, радій із цього. Це означає, що ти кращий за розумних хлопців, які думають забагато і надто поверхово».

Люди казали: як це зворушливо — те, як Еллсвортові друзі горнуться до нього. Прив’язавшись до цього хлопця, вони вже не могли без нього обходитися. Це нагадувало наркотичну залежність.

У п’ятнадцять років Еллсворт ошелешив учителя релігії дивним запитанням. Викладач роз’яснював рядок із Біблії: «Яка ж користь людині, котра здобуде весь світ, але душу свою занапастить?». Еллсворт запитав: «Отже, щоб стати по-справжньому багатою, людина повинна збирати душі?». Учитель хотів було запитати, що, дідька лисого, він має на увазі, але стримався і лише запитав, що саме він має на увазі. Еллсворт не став пояснювати.

Шістнадцятирічним Еллсворт перестав цікавитися релігією. Він відкрив для себе соціалізм. Ця зміна шокувала тітоньку Аделайн.

— По-перше, це блюзнірство і безглуздя, — сказала вона. — По-друге, це нісенітниця. Я дивуюся тобі, Еллсі. «Убогий духом» — це ще можна стерпіти, але просто «бідний» — звучить геть не респектабельно. Крім того, це не для тебе. Ти не створений для великих проблем, лише — для дрібних. Еллсі, це якесь божевілля. Це тобі не личить. Це наче зовсім не ти.

— По-перше, люба моя тітонько, — відповів він, — не називайте мене Еллсі. По-друге, ви помиляєтеся.

Зміна пішла на користь Еллсворту. Він не став агресивним фанатиком. Він став привітнішим, спокійнішим, лагіднішим. Він уважніше ставився до людей, неначе щось зняло нервову напругу в його особистості й подарувало нову впевненість. Він почав подобатися оточенню, а тітка Аделайн перестала непокоїтися. Його захоплення революційними теоріями, здавалося, не мало жодних наслідків. Він не приєднався до жодної політичної партії. Багато читав і відвідав кілька сумнівних мітингів, де не надто вдало виступив лише раз чи двічі, а переважно сидів у куточку — слухав, придивлявся, розмірковував.

Еллсворт вступив до Гарварду. Його мати заповіла на це свою страховку на життя. У Гарварді отримував лише найвищі оцінки. Він вирішив обрати основним предметом історію. Тітка Аделайн очікувала, що він обере економіку і соціологію та майже боялася, що він закінчить соціальним працівником. Він цього уникнув. Його поглинула література та мистецтво. Це трохи спантеличило тітку; спливла його нова риса; він ніколи раніше не виказував жодної схильності до цієї царини.

— Ти, Еллсі, далекий від мистецтва, — казала вона. — Тобі не личить.

— Ви помиляєтеся, тітонько, — відповів він.

Найнезвичнішим досягненням Еллсворта у Гарварді стали його стосунки з приятелями-студентами. Він примусив прийняти себе до кола.

Серед пихатих нащадків бундючних давніх родів він не приховував свого скромного походження, а навіть перебільшував його. Він не казав, що його батько керує взуттєвою крамницею, він казав, що його батько — чоботар. Він повідомляв це без виклику, гіркоти чи пролетарського гонору; він казав це так, наче насміхався із себе, та якби хтось пильніше придивився до його посмішки, то зрозумів би, що це була іронія до співрозмовників. Він поводився наче сноб; не зарозумілий сноб, а наче був таким від природи і не винний у цьому, ніби щосили намагається не бути таким. Він був увічливим, але не як людина, яка шукає прихильності, а як людина, яка виявляє прихильність. Його поведінка була заразлива. Люди не запитували себе про причини його вищості, а сприймали її так, начебто причини були очевидні. Спочатку видавалося кумедним прийняти до гурту «ченця» Тухі; потім знайомство з ним стало перевагою, і його почали прагнути. Якщо це й була перевага, то Еллсворт, здавалося, не усвідомлював її; здавалося, йому до цього байдуже. Серед усієї цієї несформованої молоді він поводився із впевненістю чоловіка, який має план, далекосяжний план, продуманий до найменших деталей, і який вважає невеличкі випадковості на своєму шляху лише курйозами. Його усмішка таїла таємницю, приховану рису, наче усмішка торговця, який підраховує прибутки — навіть якщо нічого особливого, на перший погляд, не відбувалося.

Він уже не говорив про Бога і благородство страждань. Він говорив про народні маси. Він доводив захопленій аудиторії під час імпровізованих дискусій до світанку, що релігія живить самолюбство; позаяк, зауважував він, релігія перебільшує важливість індивідуальної духовності; релігія не навчає нічого, крім молитов за спасіння власної душі.

— Щоб досягти доброчесності в абсолютному сенсі, — казав Еллсворт Тухі, — людина повинна захотіти взяти на свою душу наймерзенніші злочини — заради спасіння своїх братів. Умертвити плоть — це ніщо. Умертвити душу — це лише акт доброчесності. Отже, ви вважаєте, що любите людські широкі маси? Ви нічого не знаєте про любов. Ви жертвуєте два бакси у фонд страйкарів і вважаєте, що виконали свій обов'язок? Бідолашні йолопи! Ваша пожертва ні чорта не варта, якщо це не найцінніша річ, яку ви маєте. Віддайте свою душу. За брехню? Так, якщо інші в неї вірять. За облуду? Так, якщо інші її потребують. За зраду, крутійство, злочин? Так! За що завгодно, що здається вам нікчемним і ницим. Лише коли ви зможете зневажати своє безцінне маленьке еґо, ви досягнете справжньої повної безкорисливості, об'єднання вашого духу з неосяжною колективною душею людства. У тісній злиденній норі власного еґо немає місця для любові до інших. Будьте порожніми, щоб наповнитися.

«Хто любить душу свою — той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі