Джерело - Айн Ренд

Іноді вони разом виїжджали на вихідні з міста її автівкою до якоїсь непримітної місцини на узбережжі. Ніжилися на сонці, на піщаному безлюдному пляжі та плавали в океані. Вона любила спостерігати за його тілом у воді: залишалася позаду нього — хвилі били її по колінах, а вона дивилася, як він розтинає прямою лінією важкі хвилі. Любила лежати поруч із ним край води, лягала на живіт за кілька кроків від нього, дивлячись на берег, ногами в океані; вона не дотикалася до нього, але відчувала, як хвилі накочуються на них ззаду, розбиваючись об їхні тіла, і бачила, як вони повертаються, омиваючи пінистими потічками їхні тіла.

Вони ночували в маленьких кімнатках сільських готельчиків і ніколи не розмовляли про те, що залишилося в місті. Але це несказане надавало сенсу розманіженій безтурботності цих годин; іноді вони поглядали одне на одного, і їхні очі мовчки сміялися з безглуздого контрасту.

Вона намагалася показати свою владу над ним. Не приходила до нього, чекаючи, коли він сам до неї прийде. Він усе псував, з'являючись занадто швидко, здаючись негайно, відмовляючи їй у задоволенні знати, що він чекає на неї і бореться зі своїм бажанням. Вона казала: «Рорк, поцілуй мені руку». Він ставав навколішки і цілував її ноги. Він перемагав, визнаючи її владу; вона не могла отримати задоволення від того, щоб присилувати його її визнати. Він лягав біля її ніг і казав:

— Звісно, ти потрібна мені. Я шаленію, бачачи тебе. Ти можеш робити зі мною майже все що заманеться. Це те, що ти хочеш почути? Майже все, Домінік. Але дещо не змусиш мене зробити… та якби ти вимагала цього, а я був би змушений відмовити, це завдало б мені пекельних мук. Пекельних мук, Домінік. Тобі це приємно? Навіщо тобі знати, чи ти володієш мною? Все так просто. Звісно, володієш. Усім у мені, чим можна володіти. А більшого ти й не вимагатимеш. Але ти хочеш знати, чи можеш змусити мене страждати. Можеш. І що з цього?

Ці слова звучали не як слова переможеного, тому що були не видерті з нього, він промовляв їх охоче та просто. Вона не відчувала трепету перемоги; вона відчувала, що й нею володіють більше, ніж будь-коли — володіє чоловік, який міг казати такі слова, який знав, що вони правдиві, й усе одно залишався в її владі, та водночас мав її — як вона зрештою і хотіла.

Наприкінці червня з Рорком зустрівся чоловік на ім'я Кент Лансінґ. Сорокарічний, вбраний мов із обкладинки модного журналу, він скидався на боксера-переможця, хоч і не був кремезним, м'язистим чи вгодованим; навпаки, він був худим, навіть кощавим. Але його зовнішність все одно чомусь навівала думки про бокс та про інші речі, не пов'язані з його виглядом: таран, танк, підводну торпеду. Він був членом корпорації, створеної задля спорудження розкішного готелю на півдні Центрального парку. До проекту залучили багатьох заможних людей, корпорацією керувала численна рада директорів; вони придбали ділянку, але ще не визначилися з архітектором. Одначе Кент Лансінґ уже вирішив, що ним має бути Рорк.

— Я навіть не намагатимусь пояснити вам, як сильно хочу отримати цей проект, — сказав Рорк наприкінці їхньої першої розмови. — Але шансів, що я його отримаю, немає. Я можу доходити спільної мови з окремими людьми. Але не вмію домовлятися із групою. Жодне правління ще не найняло мене — і гадаю, цього й не станеться.

Кент Лансінґ усміхнувся.

— А ви колись бачили правління, яке щось вирішує?

— Що ви маєте на увазі?

— Лише це: ви колись бачили правління, яке щось узагалі вирішує?

— Але ж вони існують і діють.

— Та невже? Знаєте, були часи, коли всі вірили, що земля пласка. Було б цікаво поміркувати про природу та причини людських ілюзій. Колись я напишу про це книжку. Вона не стане популярною. У ній буде розділ про правління. Розумієте, їх не існує.

— Я хотів би вам вірити, але в чому суть жарту?

— Ні, ви не захочете мені повірити. Знання про причини ілюзій розчаровує. Вони або хибні, або трагічні. У нашому разі йдеться про обидва варіанти. Але переважно вони хибні. І це не жарт. Але не заглиблюватимемося в це зараз. Я говорю лише про те, що правління — це одна чи дві людини з амбіціями, інші — баласт. Група людей — це вакуум. Велике порожнє ніщо. Кажуть, ми не можемо уявити повне ніщо. Хай йому грець, посидьте на будь-яких зборах правлінь! Все залежить лише від того, хто саме вирішить наповнити це ніщо. Це затята боротьба. Найзатятіша. Доволі просто боротися з ворогом, якщо той ворог існує. Але коли його нема… Не дивіться на мене, як на божевільного. Ви повинні це знати. Ви боролися з вакуумом усе своє життя.

— Я дивлюся на вас так, бо ви мені подобаєтеся.

— Звісно, я вам подобаюся. І я знав, що й ви мені сподобаєтеся. Люди — брати, ви знаєте, братерство закладено в них на інстинктивному рівні — за винятком правлінь, спілок, корпорацій, усіх скутих одним ланцюгом пройдисвітів. Але я забагато базікаю. Саме тому з мене хороший продавець. Але я не маю що вам продати. Ви знаєте це. Тому я маю лише отримати вашу згоду збудувати «Аквітанію» — це назва майбутнього готелю, — і зупинімося на цьому.

Якби несамовиті баталії, що люди про них ніколи не чули, можна було виміряти в матеріальних одиницях, то битва Кента Лансінґа з радою директорів корпорації «Аквітанія» увійшла б до числа найкривавіших в історії. Але те, з чим він боровся, було не достатньо важливе, щоб залишити по собі трупи на полі битви.

Він, скажімо, боровся з таким:

— Послухай, Палмере, Лансінґ розповідає про якогось хлопця на прізвище Рорк. Ти як збираєшся голосувати, верхівка його схвалює чи ні?

— Я нічого не вирішуватиму, поки не дізнаюся, хто голосує за, а хто проти.

— Лансінґ каже… хоча з іншого боку, Торп…

— Телбот ставить розкішний готель на П'ятій авеню, на перехресті із Шістдесятою авеню — і він запросив Франкона і Кітінґа.

— Гарперус ставить на цього молодика — Ґордона Прескотта.

— Послухай, Бетсі каже, що ми збожеволіли.

— Мені не подобається Роркове обличчя — він не схожий на людину, з якою можна дійти спільної мови.

— Я знаю, я це відчуваю, Рорк — не той, хто нам потрібен. Він —