Фараон - Болеслав Прус

Довкола Содових озер на кілька десятків кілометрів розкинулась долина, замкнута між двома пасмами гір, що тяглись від південного сходу на північний захід. В найширщих своїх місцях вона, сягала десяти кілометрів, але були місця й вужчі, майже ущелини.

По всій долині тяглися одне за одним з десяток багнистих озер з гірко-солоною водою. Тут росли чахлі кущики й бур’янці, які весь, час засипав пісок, і вони були такі вив’ялені, що їх не схотіла б їсти жодна худобина. По обидва боки стирчали позубрені вапнякові скелі або тяглися величезні, піщані кучугури, в яких можна було втопитися.

Весь цей краєвид з жовтої й білої барви мав на собі печать мертвотності, яку ще посилювали спека й тиша. Жодна пташина не обзивалася тут, а якщо коли й чулося якесь, шарудіння, то це котився камінь з гори.

Майже посеред долини височіли дві групи будівель, на відстані кількох кілометрів одна від одної. Це були: на сході — невеличкі фортеці, на заході — скляні гути, яким постачали паливо лівійські купці. Обидва ці поселення через воєнну тривогу мешканці покинули. Корпус Техенни повинен був зайняти й укріпити обидва ці пункти, які забезпечували війську Мусаваси шлях до Єгипту,

Лівійці поволі посувалися від міста Главкуса на південь і ввечері чотирнадцятого дня гатор були біля входу в долину Содових озер, певні, що пройдуть її за два переходи без перешкод. Того ж дня із заходом сонця військо єгиптян рушило в напрямі пустелі і, пройшовши пісками понад сорок кілометрів за дванадцять годин, наступного ранку зупинилось на узгір’ях між фортецями й гутами і заховалось в численних ущелинах.

Якби тієї ночі хтось сказав лівійцям, що в долині Содових озер виросли пальми й пшениця, вони б здивувалися менше, ніж почувши, що єгипетська армія заступила їм дорогу.

Після короткого відпочинку, під час якого жерцям вдалося знайти і викопати кілька криниць з непоганою питною водою, єгипетське військо почало займати північні узгір’я, що тяглися вздовж долини.

План наступника трону був простий. Він хотів відрізати лівійців від їхньої батьківщини й загнати на південь, в пустелю, де спека й голод знищили б розпорошені загони.

Для цього він розташував військо на північному боці долини й поділив його на три корпуси. Правим крилом, висунутим найближче до Лівії, командував Патрокл. Саме він мав відрізати лівійців від їхнього міста Главкуса. Лівим крилом, яке було найближче до Єгипту, командував Ментезуфіс. Його завданням було перепинити лівійцям рух уперед. І, нарешті, центральним корпусом, що зайняв позицію біля скляних гут, командував сам наступник трону, маючи при собі Пентуера.

П’ятнадцятого дня місяця гатор, близько сьомої години ранку, кілька десятків кінних лівійців швидким клусом проскакали через долину. Вони трохи відпочили біля гут, роздивилися довкола і, не побачивши нічого підозрілого, повернулися до своїх.

О десятій годині дня, в найбільшу спеку, яка, здавалось, випивала в людей піт і кров, Пентуер сказав наступникові трону:

— Лівійці вже ввійшли в долину і минають загін Патрокла. За годину вони будуть тут.

— Звідки ти знаєш, про це? — спитав здивований царевич.

— Жерці все знають!.. — відповів, усміхнувшись, Пентуер. Потім він обережно зійшов на одну із скель, дістав з торби

якусь дуже блискучу річ і, повернувшись у той бік, де стояв загін святого Ментезуфіса, почав робити рукою якісь знаки.

— От і Ментезуфіс уже» знає про це, — додав він. Царевич, що не міг отямитися від подиву, спитав його:

— Я маю зір, кращий ніж у тебе, та й слух, мабуть, не гірший, але нічого не бачу й не чую. Яким же чином ти бачиш ворогів і розмовляєш з Ментезуфісом?

Пентуер попросив царевича глянути на один з віддалених горбів, на вершині якого виднілися кущі терну. Рамзес глянув на цей горб і раптово заслонив очі: в кущах щось різко блиснуло.

— Що за нестерпний блиск! — скрикнув він. — Осліпнути можна!

— Це жрець, що супроводить достойного Патрокла, подає нам знаки, — відповів Пентуер. — От бачиш, достойний повелителю, що йми можемо придатися на війні.

Він замовк, бо з глибини долини до них долетів шум, спершу тихий, потім усе виразніший. Почувши цей шум, єгипетські воїни, що причаїлися біля підніжжя горба, почали схоплюватись, оглядати, свою зброю, перешіптуватися… Але коротка команда офіцерів заспокоїла їх, і знову над північними скелями запанувала мертва тиша.

Тим часом шум у глибині долини все зростав і, нарешті, перейшов у гул, серед якого на фоні голосів тисячі людей можна було вирізнити спів, звуки флейт, рипіння возів, іржання коней та вигуки начальників. У Рамзеса серце забилося швидше; він уже не міг стримати своєї цікавості і виліз на скелястий виступ, звідки видно було значну частину долини.

Там, оповитий клубами жовтої куряви, повільно просувався лівійський корпус, наче кількаверстовий вуж, поцяткований блакитними, білими й червоними цятками.

Попереду корпусу їхало кілька вершників, з яких один у білому плащі сидів на коні, мов на ослоні, звісивши ноги на лівий бік. За вершниками посувалась юрба пращників у сірих сорочках, потім якийсь сановник у ношах, над якими несли величезну парасолю. Далі — загін списоносців у блакитних і червоних блузах, потім велика юрба майже голих людей, озброєних палицями, знову пращники і списоносці, потім знов пращники, а за ними загін людей у червоному, озброєних косами й сокирами. Вони йшли приблизно по чотири в ряд, але, незважаючи на окрики офіцерів, цей порядок раз у раз ламався, і четвірки, що йшли одна за одною, збивались у купу.

Співаючи й розмовляючи, галасливий лівійський вуж поволі виповз у найширшу частину долини проти гут та багнистих озер. Тут порядок ще більше розладнався. Ті, що йшли попереду, зупинилися, бо їм сказали, що в цьому місці буде перепочинок, а тим часом дальші колони прискорили крок, щоб швидше дійти до мети і перепочити. Деякі вибігали з рядів і, кинувши зброю, стрибали в озеро або жменями черпали з нього смердючу воду, інші, сівши на землі, діставали з торб фініки або пили з глиняних пляшок воду з оцтом.

Високо над табором кружляло кілька яструбів.

Від цього видовища Рамзеса охопили невимовна туга і страх. Перед очима в нього закрутилися чорні мушки, він майже втратив свідомість, і якусь мить йому здавалося, що віддав би свій трон, аби тільки не бути тут і не бачити того, що станеться зараз. Він зсунувся із скелястого виступу, нестямними очима дивлячись поперед себе.

Тут до царевича підійшов Пентуер і сильно струснув його за плече.

— Опам’ятайся, полководче! — сказав він. —