Фараон - Болеслав Прус

Агенти мовчки похилили голови. Але в серці вони поклялися помститися жерцям, що позбавили їх такого доброго заробітку.

Коли начальник поліції вийшов, Мефрес покликав кількох жерців і найстаршому шепнув щось на вухо. Жерці оточили грека і вивели його з священного покою. Лікон не опирався.

— Я думаю, — сказав Сем, — що цього чоловіка, як убивцю, треба віддати під суд.

— Ніколи! — рішуче відповів Мефрес. — На ньому тяжіє незмірно важчий злочин — він схожий на наступника трону.

— Що ж ти з ним зробиш, достойний отче?

— Збережу для найвищої ради, — відповів Мефрес — Там, де наступник трону відвідує храми невірних і викрадає звідти жінок, де країні загрожує небезпечна війна, а владі жерців — бунт, там Лікон зможе придатись…

На другий день, опівдні, верховний жрець Сем, номарх і начальник поліції прийшли у в’язницю до Сари. Нещасна не їла вже кілька днів і так ослабла, що не змогла навіть підвестися з лави, коли зайшли сановники.

— Саро! — озвався номарх, якого вона знала раніше. — Ми принесли тобі добру новину,

— Новину?.. — повторила вона апатично. — Син мій мертвий — ось новина. Мої груді переповнені молоком, а серце ще повніше смутком…

— Саро, — промовив номарх, — ти вільна… Не ти вбила дитину.

Мертві її риси оживилися. Вона схопилася з лави і крикнула:

— Я… я вбила… тільки я!

— Твого сина, Саро, вбив чоловік, грек, на ім’я Лікон, — коханець фінікіянки Ками…

— Що ти кажеш?.. — шепнула вона, хапаючи його за руку. — О, ця фінікіянка!.. Я знала, що вона занапастить нас… Але грек?.. Я не знаю ніякого грека… Що міг зробити грекові мій син?..

— Я не знаю про це, — вів далі номарх. — Грек цей уже мертвий… Але слухай, Саро, він був такий схожий на царевича Рамзеса, що коли зайшов до твого покою, ти подумала, що це наш володар… і воліла обвинуватити себе, ніж свого й нашого володаря.

— То це був не Рамзес!.. — скрикнула вона, хапаючись за голову. — І я, нещасна, дозволила, щоб чужий чоловік вихопив мого сина з колиски! Ха-ха-ха!

Вона сміялася дедалі тихіше. Раптом їй ніби підтяло ноги, вона впала на землю, кілька разів скинула руками і так, сміючись, умерла.

Але на обличчі її застиг вираз безмірного горя, якого не могла стерти навіть смерть.

Розділ сорок другий

Західний кордон Єгипту, довжиною понад сто географічних миль, становить пасмо вапнякових голих, подекуди перетятих ущелинами сопок, що сягають кількасот метрів у висоту. Вони тягнуться, вздовж Нілу, місцями віддаляючись від нього на милю, а то й більше.

Якби хто зійшов на один із таких пагорбів і став лицем на північ, його вразило б надзвичайне видовище. Внизу, праворуч, простяглась вузька, але зелена лука, перетята Нілом, а ліворуч — нескінченна жовта рівнина, поцяткована білими або рудими плямами.

Одноманітність пейзажу, надокучлива жовтизна пісків, спека і над усе безконечний простір — от найголовніші ознаки лівійської пустелі, яка тягнеться на захід від Єгипту.

Якщо, проте, приглянутися ближче до цієї пустелі, то вона вже. може здатися не такою одноманітною. Піски її не лежать рівно, а творять важкі брижі, що нагадують велетенські хвилі на воді. Від цього вся пустеля схожа на розбурхане море, що в якусь мить застигло.

А якби хто зважився пройти цим морем на захід годину, дві, а то й цілий день, побачив би нову картину: на обрії з’являються узгір’я, подекуди скелі й кручі найдивовижніших форм. Пісок під ногами ніби міліє, і з-під нього, мов суходіл з води, виринають вапнякові скелі.

Це й справді суходіл, навіть ціла країна серед піскового моря. Біля вапнякових пагорків видно долини, на них русла річок і струмків, далі рівнину, а посеред неї озеро із звивистою лінією берегів і затужавілим дном.

Але на цих рівнинах, та узгір’ях не росте ні травинки, в озері нема й краплини води, не течуть річки в руслах. Це краєвид навіть дуже різноманітний, якщо брати лише форми ландшафту, але краєвид, з якого зникла вся вода, висохла будь-яка волога, краєвид мертвий, де не тільки загинула всяка рослинність, але навіть родючий шар грунту перетворився на пил чи ввібрала його в себе опока.

В цих місцях сталося найстрашніше, що лише можна уявити собі: природа, вмерла, від неї залишився тільки кістяк і порох, який до решти розкладає спека, і його з місця на місце перекидає гарячий вітер.

За цим мертвим, але непохованим суходолом знову простягається море пісків, у якому то тут, то там видніються шпичасті купини, що іноді сягають висоти будинку. Вершина кожної такої купини закінчується пучком сірих запорошених листочків, про які навіть важко сказати, чи вони живуть, вони тільки не можуть зовсім зів’янути.

Ця дивна купина свідчить, що в тому місці вода ще не висохла, але від спеки увійшла в землю і сяк-так підтримує вологу грунту. На це місце впало насіння тамаринду, і з велетенськими зусиллями почала пробиватися рослина.,

Але володар пустелі тифон побачив її і поступово став засипати піском: Чим більше рослина тягнеться вгору, тим вище підноситься купка піску, який душить її. Самотній тамаринд посеред пустелі виглядає, мов потопаючий, що марно простягає до неба руки.

І знову стелеться нескінченне жовте море зі своїми піщаними хвилями й останками рослинного світу, що не можуть розпрощатись з життям. Раптом на обрії виринає скеляста стіна, в якій щілини схожі на брами…

Неймовірна річ! Крізь одну з тих брам видно широку зелену долину, безліч пальм, блакитні води озера… Видно навіть овець на пасовиську, корів і коней, між ними копошаться люди; віддалік на схилах скель громадиться ціле містечко, а на вершині біліють мури храмів.

Це оазис — ніби острів серед піщаного океану.

Таких оазисів за часів фараонів було дуже багато, десь кілька десятків. З них утворювалося ціле пасмо островів у пустелі вздовж західного кордону Єгипту. Лежали вони на віддалі десяти, п’ятнадцяти або навіть і двадцяти географічних миль від Нілу і займали поверхню на десять чи на кілька десятків квадратних кілометрів кожен.

Оспівані арабськими поетами оазиси насправді ніколи не були входом у рай. Їхні озера здебільшого були багнисті; з підземних джерел витікала тепла, інколи навіть смердюча й до нудоти солона вода, рослинність і порівняти не можна було з єгипетською. Проте цей оазис здаля здавався справжнім чудом мандрівникам пустелі, які знаходили тут трохи зелені й прохолоди та воду й фініки.

Людність цих островів піщаного океану була дуже різноманітна— від кількох сотень осіб до кількох тисяч, залежно від площі. Були то все авантюристи або вже