Фараон - Болеслав Прус

Більшість цих утікачів гинула в пустелі. Деяким після жахливих поневірянь щастило дістатися до оазису, де вони й жили в нужді, але на свободі, завжди готові вдертись в Єгипет на нечисту поживу.

Між пустелею і Середземним морем тяглася досить довга, хоча й не дуже широка смуга родючих земель, Де жили різні племена, яких єгиптяни звали лівійцями. Одні з цих племен займалися хліборобством, другі рибальством чи мореплавством, але в кожному з них була ватага бродяг, які давали перевагу грабункові, війні й розбою перед мирною працею. Це бандитське дике поріддя вимирало від злиднів чи гинуло під час воєнних сутичок, але постійно поповнювалося за рахунок шардана (сардінців) і шакалуша (сіцілійців), які в ті часи були ще більшими варварами й розбійниками, ніж корінні лівійці.

Оскільки Лівія межувала із західним кордоном Нижнього Єгипту, лівійські варвари часто грабували землі його святості й зазнавали за це жорстокої кари… Переконавшись, однак, що війна з лівійцями не дає ніяких наслідків, фараони, а швидше єгипетські жерці, вдались до іншої політики. Корінним лівійським родам вони дозволили селитись на приморських болотах Нижнього Єгипту, а бандитів і авантюристів вербували у військо і мали з них чудових воїнів.

Таким чином держава забезпечила собі мир на західному кордоні. Щоб дати відсіч окремим лівійським грабіжникам, досить було поліції, прикордонної варти та кількох регулярних полків, розташованих вздовж Канопського рукава Нілу,

Таке становище тривало майже сто вісімдесят років. Останню війну з лівійцями провадив ще Рамзес III, який відсік гори рук у полеглих ворогів і привіз до Єгипту тринадцять тисяч невільників. Відтоді ніхто вже не боявся нападу з боку Лівії, і тільки наприкінці царювання Рамзеса XII дивна політика жерців знову розпалила в цих місцях пожежу війни.

Спалахнула вона з таких причин.

Достойний Гергор, військовий міністр і верховний жрець, через опір його святості фараона не міг укласти з Ассірією угоди про розподіл Азії. Прагнучи, однак, згідно з пересторогою Бероеса, підтримати з ассірїйцями тривалий мир, Гергор запевнив Саргона, що Єгипет не перешкоджатиме їм провадити війну з північними та східними азіатами.

Та через те, що уповноважений царя Ассара, очевидно, не довіряв обіцянкам і клятвам, то Гергор, щоб довести йому наочно своє миролюбство, наказав негайно звільнити двадцять тисяч найманих воїнів, переважно лівійців.

Для звільнених, ні в чому не винних і завжди вірних воїнів, цей наказ був не меншим нещастям, ніж кара на смерть. Водночас для Єгипту виникла небезпека війни з Лівією, яка аж ніяк не могла дати притулку такій масі людей, звиклих тільки до муштри, а не до праці й злиднів. Та Гергора і жерців не турбували такі дрібниці, коли йшлося про великі державні інтереси.

А розпуск лівійських найманців справді давав багато користі.

По-перше, Саргон з його радниками підписав і зобов’язався виконувати тимчасову мирну угоду з Єгиптом на десять років, протягом яких над святою землею, за пророкуванням халдейських жерців, мала тяжіти зла доля.

По-друге, це заощаджувало фараонові й скарбниці чотири тисячі талантів, що було дуже важливо.

По-третє, війна з Лівією на західному кордоні давала вихід героїчним пориванням наступника трону і надовго могла відвернути його увагу від азіатських справ та східних кордонів. Достойний Гергор і найвища рада дуже мудро передбачили, що не мине й кілька років, як лівійці, виснажені партизанською війною, проситимуть миру.

План був добре обміркований, але його автори зробили одну помилку: вони не зрозуміли, що в царевичеві Рамзесові живе дух геніального полководця.

Розпущені лівійські полки, грабуючи по дорозі, дуже швидко дістались до своєї вітчизни, тим більше що Гергор наказав не чинити їм жодних перешкод. Вигнанці, опинившись на рідній землі, розказували своїм землякам неймовірні речі.

З їхніх розповідей, підказаних озлобленням та особистими інтересами, випливало, що Єгипет зараз ослаблений так, як це було лише за часів нападу гіксосів — дев’ятсот років тому, а скарбниця фараона така порожня, що рівний богам володар мусив розпустити їх, лівійців, хоч вони становили найкращу, а може, й найголовнішу частину війська. Війська, зрештою, в Єгипті майже не було, хіба що купка нічого не вартих воїнів на східному кордоні.

Крім того, між його святістю й жерцями були незгоди. Робітникам не виплачують заробітку, а селян просто душать податками, І тому народ готовий до бунту, аби тільки йому допомогли. До того ж номархи, які колись були незалежними володарями і час від часу згадували свої минулі права, тепер, побачивши слабкість уряду, готуються скинути й фараона, і найвищу раду жерців!..

Ці вісті, мов зграя птахів, розлетілися по західному узбережжі і скрізь були зустрінуті лівійцями з довір’ям. Розбійники і варвари завжди готові були до нападу, а тим більше зараз, коли колишні воїни й офіцери його святості запевняли їх, що пограбувати Єгипет дуже легко. Заможні й розважливі лівійці теж повірили вигнаним легіонерам; для них уже кілька років не було таємницею, що єгипетська знать убожіє, що фараон не має влади, а селяни й робітники з голоду бунтують.

І от уся Лівія захвилювалася. Вигнаних воїнів вітали як вісників добрих новин. А що країна була вбога і не мала запасів для утримування гостей, ухвалено було негайно почати війну з Єгиптом, щоб якнайшвидше їх позбутись.

Навіть хитрий і розумний лівійський князь Мусаваса піддався загальному настроєві. Але його переконали не вигнанці, а якісь поважні й достойні люди — очевидно, агенти найвищої ради Єгипту.

Ці сановники, чи то невдоволені становищем в Єгипті, чи то ображені на фараона й жерців, приїхали до Лівії з боку моря і, криючись від людей, а найбільше від вигнаних воїнів, у величезній таємниці дуже переконливо пояснили Мусавасі, що він саме зараз мусить напасти на Єгипет.

— Ти знайдеш там бездонну скарбницю й комору для себе, для своїх людей і для внуків ваших внуків, — казали вони.

І Мусаваса, хоч і був хитрий вождь і дипломат, дав себе заманити в пастку. Як людина енергійна, він негайно оголосив, священну війну проти Єгипту, і, маючи напохваті тисячі досвідчених воїнів, послав перший корпус на схід під командуванням свого сина, двадцятилітнього Техенни.

Старий варвар знав, що таке війна, і розумів, що той, хто хоче перемогти, мусить діяти швидко й першим завдати удару.

Військові приготування лівійців тривали дуже недовго. Колишні воїни його святості, щоправда, прийшли без зброї,