Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

5

Вона хотіла йому вірити. Щосили хотіла вірити, разом із тим підозрюючи, що правда лише шкодить і що негідники живуть більше й краще, хоча й перебувають у полоні своєї власної брехні. Алісія визирнула у вікно й побачила, як Леандро прямує до машини, яка чекала його на розі. Водій у темних окулярах тримав відчинені дверцята. Це був один із тих чорних і приголомшливих автомобілів, справжніх танків, які з затемненими вікнами й загадковими номерами часом шугають дорогами, наче катафалки, і перед якими всі розступаються, бо знають без зайвих запитань, що на них їздять не прості люди і краще буде, якщо вони проїдуть мимо. Перш ніж сісти в машину, Леандро обернувся на мить і підвів погляд до вікна. Він помахав Алісії рукою, і коли вона хотіла сковтнути слину, то виявила, що в роті їй пересохло. Вона хотіла вірити.

Цілу годину Алісія, викурюючи цигарки одну за одною, ходила туди-сюди по квартирі, немов тварина, замкнута в клітці. Не раз і не два вона підходила до вікна, щоб кинути оком на той бік вулиці, сподіваючись побачити Варґаса в його помешканні над «Ґран Кафе». Але Варґаса не було видно. Він мав би вже давно зателефонувати до Мадрида й дістати свої «накази». Мабуть, він вийшов, щоб провітрити голову й прогулятися Барселоною, з якою скоро розпрощається. Либонь, останнє, чого йому хотілося в цю мить, – це бути в товаристві Алісії, ладної видряпати йому очі за те, що розбовкав усе Леандро. «У нього не було вибору». У це їй теж хотілося вірити.

Щойно Леандро поїхав, вона відчула поколювання в стегні. Спершу дівчина не звертала на це уваги, але тепер глухий біль уже пульсував у її тілі. Відчуття було таким, наче хтось намагається забити їй у тіло цвях, розмірено стукаючи по ньому молотком. В уяві з’явився образ металевого вістря, що дряпає кістку, помалу-помалу вгризаючись у неї. Алісія проковтнула півтаблетки, запила вином і лягла на канапу чекати, доки ліки подіють. Вона знала, що п’є забагато. Щоб нагадати їй про це, не потрібні були погляди Варґаса й Леандро. Вона відчувала алкоголь у крові, у своєму диханні, але тільки він притлумлював її гризотний неспокій.

Алісія заплющила очі й узялася аналізувати розповідь Леандро. Він сам учив її ще майже дівчам слухати й читати завжди з увімкненою головою. «Вишуканість промови прямо пропорційна розумові промовця, а ось правдоподібність його слів прямо пропорційна легковірності слухача», – пояснював їй Леандро.

Зізнання Санчіса, у тій версії, яку Хіль де Партера виклав Леандро, видавалося бездоганним, надто через те, що таким не було. Воно пояснювало майже все, що сталося, однак лишало кілька білих плям, як це завжди трапляється з найбільш правдивими поясненнями. Правда ніколи не буває ідеальною, і ніколи не буває, щоб усе зійшлося так, як ти очікуєш. Правда завжди лишає сумніви й запитання. Вірогідною на всі сто відсотків є тільки брехня, адже їй не потрібно підтверджувати дійсність, лише сказати нам те, що ми хочемо почути.

Ліки почали діяти за чверть години, і біль поступово вщух, зменшившись до неприємного поколювання, на яке Алісія вже звикла не зважати. Вона опустила руку під канапу й висунула з-під неї коробку з паперами, які вони з Варґасом викрали зі складу адвоката Бріанса. Дівчина не змогла стримати усмішки, коли подумала, що Леандро провів цілий ранок, маючи під своєю найяснішою дупою таку важливу інформацію і навіть не здогадуючись про це. Алісія переглянула теки, що були в коробці. Значна частина документів, та, що найбільше її цікавила, була тепер уже відображена в офіційних матеріалах справи. Утім, понишпоривши насподі, дівчина дістала конверт, на якому рукою було написано одне лише слово: «Ізабелла». Алісія розкрила пакет і вийняла звідти зошит. Із першої сторінки спурхнув клаптик тонкого картону. Це була стара фотографія, що вже почала тьмяніти по краях. На світлині зображена була юна дівчина зі світлим волоссям і живими очима, що всміхалася в об’єктив, переконана, що має попереду все життя. В обличчі дівчини було щось спільне з рисами того молодика, якого Алісія зустріла, виходячи з книгарні «Семпере й сини». Вона поглянула на зворотний бік фотокарточки й упізнала почерк Бріанса:

Ізабелла

Каліграфічно виведені літери, а також те, що Бріанс оминув прізвище, свідчили про його почуття. Адвоката безнадійних справ з’їдало не лише сумління, а й любовне бажання. Алісія поклала фотографію на стіл і взялася гортати зошит. Усі сторінки було списано охайним, чистим почерком, який, поза всяким сумнівом, був жіночим. Лише жінки пишуть так просто, не ховаючись за всякими безглуздими закрутками. Принаймні коли пишуть тільки для себе й нікого іншого. Алісія повернулася на першу сторінку й почала читати.

«Мене звати Ізабелла Жисперт, я народилася в Барселоні в 1917 році. Мені двадцять два роки, і я знаю, що двадцять три мені ніколи не виповниться. Ці рядки я пишу з упевненістю в тому, що жити мені лишилося кілька днів і що скоро я покину тих, кому найбільше завдячую в цьому світі: мого сина Даніеля й мого чоловіка Хуана Семпере, найдобрішу людину з усіх, кого я зустрічала у своєму житті, що оточив мене щирістю, любов’ю і відданістю, на які я не заслуговувала. Я пишу сама для себе, забираючи з собою таємниці, які мені не належать, знаючи, що ніхто ніколи не прочитає цих сторінок. Я пишу, щоб, хапаючись за життя, відновити все у своїй пам’яті. Єдине моє прагнення – пригадати й зрозуміти, ким я була і чому чинила так, як чинила, доки я ще спроможна це зробити, доки притомність, яка вже тьмянішає – я це відчуваю, – не згасла остаточно. Я пишу, дарма що мені болить, адже біль і втрата – це єдине, що тримає мене живою і завдає страху перед смертю. Я пишу, щоб розповісти паперові історію, яку не можу розповісти тим, кого люблю найдужче, бо не хочу завдати їм страждань і наразити їхні життя на небезпеку. Я пишу, бо доки ще здатна пригадувати, я побуду з ними на якусь хвилинку довше…»

Алісія на цілу годину поринула в читання, забувши про все довкола, забувши про біль і про ті сумніви, що лишилися в неї після візиту Леандро. Цілу годину для неї існувала тільки історія, яку розповідали ці рядки і яку – Алісія зрозуміла це ще до того, як перегорнула останню сторінку, –