Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

до одного. Слова зайві. Справжній голос крові — це взаємне німотне волання двох безгрішних створінь, які ніколи ще не бачились, та в одну мить упізнають одне одного, як це бувало в перші ночі на землі, коли вони, здалеку відчувши одне одного зненацька, виринувши з колючих чагарів, юні й голі, кидалися навстріч.

Сцена Ланденові знайома; але цього вечора вона, як то бувало звичайно, не збуджувала в ньому злості, гіркотного роздратування й відчаю. «Щастя існує,— думав він. — Бог ласкавий, він благословляє молоді чисті створіння». Він мирився із власним стражданням, з долею покидька, що його зашпурнуло до цих двох чудових діток, які завмерли на лісовій галявині, зачаровані одне одним. Якщо колись знову пощастить йому, Ланденові, зустріти цього юного Костадо, Ланден-покидьок усе відкриє йому… А цього вечора він дасть йому спокій. Ланден оплатив рахунок і підвівся.

— Перепрошую, — мовив він. — На мене чекають.

Раптом отямившись, П'єр подумав, що його компаньйон прогнівався, і, встаючи, заявив, що без нього не хоче залишатися в барі. Дівчина стежила за ним розчарованим поглядом.

Дощило. Ланден зупинив карету. «На вулицю Фонтен». П'єр, гадаючи, що Ланден і досі гнівається, запропонував супроводжувати його. Той схвильованим голосом висловив згоду, все-таки попередивши, що на нього чекають.

— Біля під'їзду я з вами попрощаюся, — сказав П'єр. У нього не залишилося сумніву, що Ланденова мовчазність — ознака невдоволення, і спробував його розважити. Гучно вдихаючи носом повітря, він казав, що запах карети нагадує йому запахи батьківських екіпажів, село, казкові мандри в якомусь старенькому тарантасі, що, відслуживши свій вік, стояв у глибині каретника; згадалося йому й те ландо, в якому він колись увечері проводжав Розу до Леоньяну… Добродій Ланден, певна річ, знає Розу Револю? Так, звичайно, знає. Вона ніколи не забувала спитати, як почувається панна Ланден, і він завжди пам'ятатиме цю люб'язність.

— Отож признаюся вам, тільки вам, пане Ландене… Я любив, досі люблю і завжди любитиму її.

Ланден подумав: «Існує істина життя, істинне життя існує». Карета притишила хід і нарешті зупинилась. Ланден сказав хрипким голосом:

— Ну от і приїхали. Дякую вам, пане Костадо.

П'єр заперечив, мовляв, нема за що дякувати. Тоді Ланден додав:

— Адже ви погомоніли зі мною з таким довір'ям, з такою прихильністю. Якби ви знали…

Він якусь мить повагався і, поклавши руку на ґудзик дзвінка, замовк, бо П'єр, що стояв на тротуарі й затуманеним поглядом дивився кудись вдалечінь, не слухав його.

— От і добре, що я заїхав так далеко від готелю, — сказав П'єр. — Піду пішки через увесь Париж. Дощ утих. Прогулянка мене освіжить. Спатиму як убитий.

Карета подаленіла; Ланден помахав рукою і зник у відчинених дверях парадного. П'єрові кортіло повернутися в «Олімпію»… Але він згадав про товстуна, і йому стало бридко. Ну, та й треба дбати про свою чистоту. П'єр подумки питав себе, чи багато хлопців страждають од такого самого розладу: з одного боку — чуттєвість, а з другого — спроба самозречення — суперечливість, яка позначилася на Аттісі, що став від того незрозумілим; образ його дуже ускладнився в поемі: Кібела бачила цнотливого Аттіса, сповненого віри в якогось невідомого бога. Простуючи мокрими, брудними тротуарами, повз темні будинки переповнених харчевень, де, поглинуті палкими розмовами, впритул сиділи дівчата зі своїми кавалерами, П'єр стиха декламував тужіння Кібели, яку скривдив Аттіс, що розкаявся:

Я плачу: ти такий тендітний і міцний. Ти спиш? Трава, де спиш, тебе окропить соком; Птах змовк, неначе сном охоплений глибоким, Цикада лиш сюрчить в лад крові молодій. Де сосен ліс ряхтить, звідтіль, з-над небокраю, Південний вітер дме, і повіви слабі Приносять аромат коханої тобі, Суперниці, яку на поміч закликаю, Щоб дать тобі, чого ти прагнеш у журбі. Для тебе стишу я жару несамовиту. Намарно! Дужчий, ніж оце шалене літо, Ти вже підводишся на ноги, щоб іти. Не знала, Аттісе, який великий ти! Є Невідомий хтось, і він тебе умів Зробити звивистим, гнучким, неначе змії,— Він діє чарами, не знаними мені. Той сивий океан, оті ліси смутні,— Ні кров твоя, ні плоть не підуть в їх простори, Не владний більш уже приплив, ані відплив Над Аттісом, глухим до їхніх голосів. Не тих він втіх зазнав, хлопчак худий, суворий, І знищення не те, й смерть ліпша, не така, Як в краплі, що навік у безмірі зника.

«Знищення… Жахливо! — подумав він, — Цей рядок треба переробити».

Добираючи пошепки слова, П'єр перейшов мостом Сену, потім дістався до вулиці Турнон і, навіть не помічаючи, якою дорогою простує, доплівся додому інстинктивно, як звір повертається до свого лігва. Вкрай знеможений, він роздягнувся і тут же заснув. Розбудив його не голод, як завжди, а люта мігрень і нудота. Він уже знав, що його жде жахливий день, і ліг знову. Десь під сьому вечора він устав і, похапцем причепурившись, подався в кав'ярню, де своїм звичаєм щоранку пив каву з вершками й рогаликами. Цей сніданок був йому воднораз і обідом: попоївши, він знов упав на ліжко.

Настала погожа, сонячна, надто тепла, як на цю пору, година, — така теплінь довго не стоятиме, — і після тривалого отупіння до П'єра знову повернувся добрий настрій. Опівдні він