Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Співай.

Певна річ, я мав слух, інакше б ніколи не зміг писати музику. Але мій голос був м'якшим, ніж у Джейка, тому я вважав за краще не співати. Слова ж Вікі змусили відкинути всі сумніви, і я почав тихо наспівувати: «І я несу твою душу зі мною, куди б я не пішов…»

Вікторія продовжувала дивитися мені у вічі, але тепер на її обличчі була ніжна усмішка. Не займайся я музикою все свідоме життя, то, напевно, забув би всі акорди від такого пильного погляду. Мої пальці занадто добре знали пісню, щоб напортачити. А слова вже закарбувалися в підсвідомості, бо це була одна з найкращих наших пісень.

— У тебе дуже гарний голос, — сказала Вікі, коли я перестав грати.

Схилившись ще трохи, вона накрила своєю долонею мою, що лежала на коліні.

«Така маленька й така ніжна», — ось що відстукувало моє серце в той момент.

Я втупився на наші руки, боячись поворухнутися. Здавалося, що я навіть перестав дихати. У вухах почувся наростаючий ритмічний гомін. Якщо Джеймс і говорив щось на фоні, то я нічого не міг почути. Мої відчуття загострилися й зосередилися там, де ми з Вікі доторкалися.

Невпевнено піднявши погляд, я побачив, що вона дивилася на наші долоні. Може, вона не планувала такого? Може, сама від себе не чекала подібного? А потім до мене звернулися зелені очі, і я усвідомив, що на всі питання була одна відповідь — так.

— Вибач, — несміливо прошепотіла Вікі, прибравши руку.

Поняття не маю, звідки в мене взялася хоробрість, але я раптом потягнувся до її долоні й на видиху промовив:

— Ні, мені подобається.

Вікторія не відсмикнула свою руку, а, навпаки, міцніше взялася за мою. Наші погляди зустрілися, і я виразно відчув, як від серця по всьому тілу пробігли хвилі ніжності, радості та ще чогось невідомого, але теплого та приємного.

«Невже, я по-справжньому закохався?» — промайнуло в моїй голові.