Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

МОЛЛІ

У сусідньому таборі догорало багаття, а Сема ніде не було видно. Я оглядалася довкола, почуваючись дивно. У хлопців усе було інакше. Намети розташовувалися по-іншому, а поруч із багаттям замість покривал стояли складні стільці та столик. На відміну від нас вони зналися на подібному відпочинку. Озираючись, я помітила гітару.

«Цікаво, хто з них грає?» — подумала я.

Коли я йшла, хлопці попередили мене, що неподалік їхнього табору є вишка рятувальників і Сем може бути там. Вдивившись у далечінь, я справді розгледіла обриси високої будови, куди одразу ж і вирушила.

Опік під бинтами ще саднив, викликаючи дискомфорт при ходьбі, до того ж на таку довгу відстань, але я відчувала свою провину, тому мені просто необхідно було розібратися. Я здогадувалася, що Сем відчитає мене за те, що пішла так далеко з забинтованою ногою, але це хвилювало в останню чергу.

Підійшовши до дерев'яних сходів, я спромоглася розгледіти силует хлопця. Він сидів притулившись до стіни і звісивши ноги. Швидше за все, Сем помітив мене давно, але вдавав, ніби не бачить.

Пихкаючи як стара, я не без зусиль піднялася сходами і сіла поряд із ним.

— Мабуть, ти не хочеш говорити зі мною? — Відповіді не було, тому я продовжила: — На твоєму місці, я теж не хотіла б розмовляти зі мною.

Сем знову ніяк не відреагував і навіть не глянув у мій бік. Ну що ж, я здогадувалася, що він не просто так не прийшов до нас разом із рештою.

Глибоко вдихнувши, я сказала:

— По-перше, мені потрібно перепросити. Тому вибач!

— За що? — запитання пролунало хрипко, підказуючи, що деякий час Сем мовчав.

— Що вела себе як стерво, хоч ти мені допомагав, — випалила я, зрадівши, що він пішов на контакт.

Але мить торжества була короткою. Сем нічого не відповів і не повернувся.

«Та він знущається з мене!»

Йому стояло дізнатися, що я не тільки приймати допомогу не вмію, але і страшенно уперта й ніколи не здаюся.

— По-друге, я повинна порозумітися, щоб...

— Моллі, ти мені нічого не винна, — роздратовано перебив Сем.

— Ні, винна, — впевнено заперечила я, нарешті удостоївшись його погляду.

По очах неможливо було зрозуміти, про що він думає, а от зведені брови говорили самі за себе.

— Я прийшла до тебе не з порожніми руками, — сказала я, простягаючи пляшку і два пластикові стаканчики.

— Дивний презент, якщо врахувати, що цей віскі я приніс тобі вдень, — з байдужістю зауважив Сем.

Він умів майстерно випробовувати моє терпіння, напевно, здогадуючись про це.

— У нас немає віскі, тому принесла твій, — озвалася я й незважаючи ні на що всміхнулася.

З непроникним виразом обличчя Сем узяв пляшку зі стаканами, мовчки наповнив їх приблизно до половини і один простягнув мені. На знак подяки я кивнула, а щоб додати собі рішучості, зробила невеликий ковток, одразу ж відчувши, як міцний алкоголь зігріває теплом нутрощі.

— Ми поговоримо? — запитала я.

— Ти хочеш поговорити зі мною? — перепитав Сем із такою інтонацією, наче я сказала якусь нісенітницю.

Він покосився в мій бік, усе ще хмуривши брови.

«Цей хлопець непробивний чи що?»

— Я вважаю, що мені треба порозумітися, — тихо сказала я, майже бурмочучи собі під ніс.

Сем повільно надпив із червоного пластикового стакана, а потім подивився на мене, поглядом прямо-таки пропалюючи наскрізь.

— Ну якщо ти так вважаєш, то пояснюйся.

— Ну що ж, е-е-е-е, — слова застрягли в горлі, не бажаючи рухатися в жодну сторону, — я просто дуже самостійна.

От дідько, і як таке було можливим? Усю дорогу я готувала промову, а зіткнувшись із поглядом льодяних очей, здатність розмовляти кудись випарувалася.

— Я помітив, — спокійно промовив Сем.

— Ми різні і, можливо, тобі здасться це незрозумілим чи смішним… — я знову замовкла, не знаючи, що сказати далі, хоч секунду тому торохтіла.

Сем шумно втягнув повітря носом, потім зі свистом видихнув і знову відвернувся. Складалося враження, ніби мій белькіт буквально вимотував його.

— Ну що? — не втрималася я, мимоволі обравши позицію оборони. — Дівчата казали, що ви із золотої молоді. А ми зовсім не такі. Вам нас не зрозуміти.

Сем різко повернувся й мені здалося, що його очі стали ще яскравішими і холоднішими.

— А які? Чим ви так відрізняєтеся? — випалив він на одному диханні, тулубом подавшись уперед.

— Усім! — вигукнула я, змахнувши вільною рукою. — Коли нам було по шістнадцять, ми поїхали з рідного міста. І знаєш, їхали не через те, що нам стало нудно!

Гадки не маю, від чого я так завелася, але раптом ніби клацнув тумблер, і мені захотілося втекти назад до подруг. Несподівано з'явилося відчуття, що прийти сюди було дуже поганою ідеєю.