не обернувся. Минули дві години, з-за будки вийшов вартовий, в одному з двох порталів заворушився швейцар, і двері відчинялися, впускаючи або випускаючи відвідувачів. Дідеріх занепокоївся. Підійшов ближче, до фасаду і почав повільно ходити туди й сюди, напружено заглядаючи всередину. Коли він пройшов утретє, швейцар нерішуче підніс руку до капелюха. Дідеріх зупинився і відповів на уклін, після чого швейцар набрав конфіденціальноґо вигляду. «Все гаразд», сказав він, прикриваючи рота рукою; і Дідеріх вислухав повідомлення з виразом розуміння на обличчі, Йому здавалося цілком природним, що йому доповідають про добре здоров’я його кайзера. На свої запитання, коли кайзер виїде і куди, він дуже легко дістав відповіді. Швейцар сам здогадався, що Дідеріхові, щоб супроводити його величність, потрібний буде екіпаж, послав по візника. Тим часом зібралася купка цікавих, і швейцар відступив убік; позаду форейтору, у відкритому екіпажі, блискаючи каскою з орлом, з'явився русявий володар Півночі; Дідеріхів капелюх зразу ж злетів угору, Дідеріх, ніби з пістолета вистрілив, закричав по-італійському: «Хай живе кайзер!» І купка людей охоче підхопила… А Дідеріх — одним стрибком у дрожку, що на нього чекала, і вперед, за ним, підганяючи кучера хрипким криком і піднятими над його головою чайовими. І що ж: Дідеріхова дрожка вже зупинилась, а найвищий екіпаж ще тільки під’їздив. Коли кайзер вийшов, на нього знов чекала купка людей, і знов Дідеріх кричав по-італійському… Стояти на варті перед будинком, де перебував його кайзер! Груди вперед і блискаючий погляд супроти кожного, хто насмілиться підійти! За десять хвилин гурт побільшився, екіпаж виїхав з воріт; Дідеріх: «Хай живе кайзер!» — і під одвітні вигуки слухняної купки знову дикі перегони, назад до Квіріналу. На варті. Кайзер у ківері. Купка. Нова ціль, нове повернення, новий мундир, і знову Дідеріх, і знову тріумфальна зустріч. Так тривало протягом усього ранку, і ніколи ще Дідеріх не жив щасливішим життям. Його друг, швейцар, сумлінно повідомляв його про те, куди їдуть. Траплялося також, що якийсь чиновник рапортував йому, віддаючи честь, і Дідеріх поблажливо вислухував його; а інший просив інструкцій, і Дідеріх давав їх у непевній формі, але наказовим тоном. Сонце зносилося все вище й вище; перед розпеченими мармуровими плитами фасадів, за якими його кайзер провадив розмови світового значення, Дідеріх стійко терпів спеку і спрагу. Але хоч яку витримку він виявляв, йому все ж таки здавалося, що живіт його під вагою полуденної спеки опускається аж до самого бруку, а на грудях плавиться орден корони четвертого ступеня… Фірман, який все частіше заглядав до ближчого шинку, пройнявся нарешті захватом від героїчної сумлінності німця і приніс йому вина. З новим вогнем у крові пустилися вони обидва в чергові перегони, бо кайзерові скакуни гнали щодуху. Щоб випередити їх, треба було летіти по провулках, схожих на канали, примушуючи рідких перехожих злякано тулитися до мурів; або ж доводилося сходити з дрожки і стрімголов бігти сходами. Але потім Дідеріх своєчасно займав своє місце на чолі купки, був приявний при виході з екіпажа сьомого мундира і кричав. І тоді кайзер обертався і всміхався. Він пізнавав його знову, свого вірнопідданого! Того, який кричав, того, який завжди був на місці, як вірний посіпака. Дідеріх, окрилений найвищою увагою, блискав очима на юрбу людей, на обличчях котрих відбивалася доброзичливість.
Лише по швейцаровім запевненні, що його величність сів за трапезу, Дідеріх дозволив собі згадати про Густу.
— На кого ти схожий — вигукнула вона, побачивши його, і відступила до стінки. Він був червоний, як помідор, і весь розм’як, а погляд його був світлий і дикий, як погляд старонімецького воїна під час завойовницького походу на латинську землю.
— Це великий день для справи націоналізму, — значуще заявив він. — Його величність і я — ми здобуваємо моральні перемоги!
Яка у нього була постава! Густа забула про свій переляк і докуку від довгого чекання, підійшла до чоловіка, укохано простягаючи руки, і покірно обвинулася навколо нього.
Але Дідеріх ледве дозволив собі короткий перепочинок, щоб поїсти. Він знав, що після обіду його величність відпочиває, — значить, треба стати на варту під його вікнами і не відходити ані на крок. Він не відходив, і наслідки показали, наскільки він мав рацію. Він не простояв ще й двох годин на своєму посту проти порталу, як помітив, що якийсь підозрілий суб’єкт, скориставшися з короткочасної відсутності швейцара, прослизнув до під’їзду і сховався за колоною, плекаючи, безперечно, в своїй темній засідці найзловмисніші наміри. Але Дідеріх був напоготові! З войовничим криком погнав він, як вихор, через майдан. Сполохані люди кинулися за ним, наспіла охорона, до порталу збіглися слуги — і всі захоплювалися Дідеріхом, який у жорстокій сутичці витягав когось із-за колони. Обидва так орудували кулаками, що навіть збройна охорона воліла краще триматися на віддалі. Раптом Дідеріхів супротивник, якому вдалося звільнити праву руку, змахнув якоюсь бляшанкою. Юрба на мить завмерла, а потім з виттям панічно ринула до виходу. «Бомба! Кидає!» Вже кинув!.. Чекаючи вибуху, найближчі вже полягали на землю; а Дідеріх з чимось білим на обличчі, плечах і грудях стояв і чхав. Дуже запахло м’ятою. Найвідважніші повернулись і обнюхували Дідеріха; солдат, на капелюсі якого гойдалося пір’я, торкнувся Дідеріха пальцем, змоченим слиною, і покуштував на смак. Дідеріх, очевидно, зрозумів, що той сказав юрбі і чому всі обличчя зразу ж набрали знову доброзичливого виразу: він уже сам не мав сумніву, що його обсипали зубний порошком. Незважаючи на» це; віп не спускав з ока небезпеки, якої кайзер уникнув, може, тільки завдяки його пильності. Зловмисник спробував буй утекти: залізний Дідеріхів кулак передав його поліціянтам. Ці останні встановили, що невідомий — німець і запропонували Дідеріхові допитати його. Він виконав це завдання з величезною гідністю, хоч був увесь обсипаний зубним порошком. Відповіді злочинця, який був — що характерно — художником, не мали політичного забарвлення, але своїм зухвальством і цинізмом ясно виявляли крамольні тенденції, внаслідок чого Дідеріх наполегливо радив його заарештувати. Поліціянти повели лиходія, не пропустивши нагоди віддати честь Дідеріхові, з якого його друг швейцар ледве встиг зчистити щіткою зубний порошок, — бо вже доповіли про вихід кайзера. Самовіддана Дідеріхова служба почалася знову.
Ця служба кидала його без перепочинку з місця на місце аж до самої ночі і, нарешті, привела до будинку німецького посольства, де його величність мав прийняття. Тривале перебування найвищої особи в посольстві дало
