Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Я киваю, і в кабінет заходить Догмазов. Двометровий доктор історичних наук, президент фонду «Інтелектуальні ресурси». Пам’ятаю, як одного разу мені довелося робити його візитівці обрізання — інакше вона не поміщалася у віконечко візитівниці. На візитівці була перерахована така сила-силенна звань і посад, що коли я дочитував останні, перші вже забувалися.

Але це нічого. Це амбіції. Усе життя досягав, зараз нарешті досягнув. Нехай усі знають!

— Сергію Павловичу, — посміхається він. — До вас тепер і не пробитися. Два тижні телефонував. То ви у Страсбурзі, то в Брюсселі! Не втомлюєтеся?

— Був би радий, та не виходить. Адже не втомишся — не відпочинеш. От і відпочивати не виходить по-справжньому.

— Ну, я гадаю, це не проблема! — знову посміхається він. Сідає у крісло для відвідувачів.

Традиційний початок будь-якої ділової розмови. І чим вона діловитіша, тим довше тягнеться грайливий вступ.

— Як ваша мама? Одужала?

— А ви все знаєте! — дивуюсь я. — Так. Довелося витратитись на ліки, самі розумієте...

Він киває. Я мигцем кидаю погляд на годинник. Дуже вже не хочеться, щоб розмова затяглась. У мене на сьогодні є ще інші плани.

— Вам тут не тісно? — Сергій Дмитрович оглядає мій просторий кабінет.

— Та ні, досить затишно, — кажу я, а сам міркую: це перевірка на ситість чи пропозиція піднятися ще на одну сходинку угору?

Наступна сходинка мені не до вподоби. Зараз я замміністра. Зазвичай замміністра живе довше, ніж міністр. До того ж я не є великим любителем прожекторів державної слави. Мені добре й при моїй свічці.

— А мені здавалося, що ця робота не дає вам розкритися в повній мірі. Я ж розуміюсь на людях. Бачу, хто занадто дрібний для виконання висунутих завдань, а хто — занадто крупний. Так от, останнім часом ви покрупнішали...

— Може, кави?

Він киває. Я прошу Нілочку, свою секретарку, потішити нас міцною арабікою.

— У нас на Банковій є вакансія, — чомусь напівпошепки повідомляє він мені. — Гроші ті самі, але радощів більше. I відповідальності, звичайно. Ви обміркуйте, а я до вас зателефоную. — Він дістає з кишені електронний записник. Проганяє монітором якісь записи. В середу, об одинадцятій!

Кава здається Догмазову досить міцною, і він вкидає у горнятко три ложечки цукру.

— Знаєте, — посміхається він, — у моїй родині усі полюбляли та й полюбляють солодке, і жодного випадку діабету!

Сергій Дмитрович іде, знову залишивши на столі свою візитівку. Цікава в нього звичка! Ніби у якомусь детективі! Чи у фільмі мого дитинства «Фантомас».

Я беру візитівку до рук. Спочатку хочу викинути у смітник для паперів, але рука завмирає. Прибиральниця прибирає сміття, та куди вона його виносить? I чи не потрапить ця візитівка до кого-небудь на стіл? Ні, я не повинен забувати про те, що чим ближче до сонця, тим спекотніше.

Я переглядаю безкінечний перелік посад та звань. Здається, щось додалося. Ось це — «Академік Європейської Академії Управління». Добре.

Я виймаю візитницю і вставляю в її віконце зламану навпіл нову візитку Догмазова. Поверх старої.

— Сергію Павловичу, — зазирає Нілочка. — Ви наказали Васі до третьої підігнати машину. Він уже чекає.

— Сьогодні мене вже не буде, — кажу я секретарці на ходу.

Світлану Віленську я впізнаю відразу. Вона дуже схожа на сестру. Вона сидить за столиком у ресторані «СРСР» за Печерською лаврою й чекає на мене. Головний лікар будинку-інтернату молодець! Він зробив усе так, як я просив. А я просив його зв’язатися з нею й сказати, що є людина, яка готова допомогти її сестрі. В медичному розумінні. I вона подзвонила сама. Це головне. Не я подзвонив, щоб набиватися на зустріч, а вона!

— Вибачте, я запізнився. — Я присідаю поруч на стілець. — Служба! Ви що-небудь будете?

Відразу ж біля неї з’являється офіціант у піонерській краватці. Пропонує меню.

Ми беремо по салату й по бокалу «Мускату білого каменю».

Їй — років тридцять п’ять. Важко навіть сказати — старша вона за Валю чи молодша.

— Знаєте, мій брат також живе там, у Глухівці, в будинку-інтернаті. Головний лікар сказав, що у вашої сестри та мого брата схожі діагнози...

Вона уважно дивиться на мене. Дуже уважно. Коротенький модний жакетик розстібнутий. Під ним — облягаюча шерстяна кофтинка. Я зісковзую на мить поглядом донизу — джинси-дудочки й гостроносі туфлі з м’якої шкіри. Також коричневі.

— Ваш брат там давно? — запитує вона.

— Спочатку він був під Києвом, а три роки тому його перевели у Глухівку. А Валя?

— Валя нещодавно. Другий рік... Микола Петрович казав...

— Так, коли він розповів про схожість діагнозів, я подумав, що, можливо, спробувати цю нову методику одночасно?.. Ви розумієте, про що мова? Я — не лікар, тим паче — не психіатр... За що купив — за те і продаю, пробачте за висловлювання. Кольоротерапія. Кажуть, німці винайшли. Підбирають індивідуальний заспокійливий колір, потім другий колір, що стимулює акцентовану увагу до реальності. Поселяють на час курсу до спеціальної лікувальної квартири, що оформлена у цих двох кольорах, і коригують психіку.

— Я маю гроші, — спокійно говорить Світлана. — Головне, щоб це допомогло.

— Гроші можуть не знадобитись. Я спробую домовитися через Мінохорониздоров’я. Це нова клініка, яка нещодавно отримала ліцензію... А ви чим займаєтеся?

— Медом, — каже вона. — Експортом меду...

— Ну і як?

— Не вистачає. — Світлана зітхає. — Меду не вистачає. Можна було б продавати на триста тонн більше...

— То ви не проти моєї пропозиції? — запитую я.

Вона згодна.

— Тоді, будь ласка, залиште вашу візитівку, і я буду тримати вас у курсі справи, — кажу я і моє несподіване красномовство починає десь усередині мене дратувати.

«Світлана Віленська»

Т. 210-00-01

Ф. 210-00-02

Незвично бачити візитівки, на яких, крім імені, прізвища та телефонних номерів нічого більше не вказано. Що це? Ознака потайливої вдачі?

34

Москва. Жовтень 2014 року.

Летіти до Монголії й не залетіти хоча б на зворотному шляху до Москви було б просто безглуздям. Тим більше, що Росія завжди хоче знати про стратегічні плани сусідів.

— А яким чином Монголія може стати стратегічним партнером України? — щиро дивується віце-спікер Держдуми. — Що ви там крім шкіри знайдете?

— Наша делегація підписала сімдесят два контракти, — з гордістю відповідаю я.